З незапам’ятних, ще з ранніх колоніальних часів Браунони були в місті патриціями. На захист заслуженої слави цього най-багатшого і найвельможнішого роду кожен блакбержець пролив би останню краплю своєї плебейської крові. Дуже мало членів цього роду проживало за межами Блакберга. Хоча більшість Браунонів здобула освіту десь далеко й майже всі пускалися в подорожі, та в місті їх було чимало. Чоловіки обіймали найвищі посади в більшості муніципальних закладів, а жінки верховодили в усіх доброчинних заходах. З усієї жіночої половини роду городяни найбільше любили Гетті – за її милу поведінку, прямий характер і незвичайну вроду. В Бостоні вона вийшла заміж за молодого шалапута Парлоу і, як належить уродженій Браунон, привезла чоловіка до Блакберга, а вже тут завдяки їй він постатечнів і став членом муніципальної ради. У них народився хлопчик, якого вони назвали Джозефом і дуже любили – тоді в тих краях ще була в моді батьківська любов. А за рік Гетті та її чоловік померли від тої загадкової недуги, осиротивши дитину.

На лихо Джозефові, хвороба, скосивши його батьків, на тому не спинилась і винищила майже всіх Браунонів і членів їхніх родин. Ті, що виїхали, не повернулися. Порушилася традиція, до чужих рук перейшли всі маєтності Браунонів, натомість колишнім власникам дісталася земля на кладовищі Оук-Гілл. Там їх багато – ціла колонія, яка, заволодівши найкращими ділянками, могла б успішно відбивати наступ чужинців на її територію. Але повернімося до привида.

Одного вечора, років за три після смерті Гетті Парлоу, компанія молодих людей із Блакберга проїжджала в екіпажі повз Оук-Гілл. Якщо ви бували в цих місцях, то, напевно, пам’ятаєте, що дорога до Ґринтона проходить вздовж південного краю кладовища. Вони поверталися з першотравневого свята в Ґринтоні – ця подробиця дозволяє визначити точну дату. Разом було їх зо дванадцять у цій компанії – непомірно веселій на тлі понурого настрою в місті після недавно перебутого лиха. Коли екіпаж проминав кладовище, кучер раптом здивовано вигукнув і спинив коней. Була причина здивуватися – попереду, за цвинтарною огорожею, біля самої дороги, стояв привид Гетгі Парлоу. Тут не доводилося сумніватися, вона була знайома з усіма дівчатами й юнаками з цього гурту. Завдяки цій обставині встановлено її особу, а про нематеріальність особи засвідчили традиційні ознаки – саван, довге розпущене волосся, погляд очей «в нікуди» і таке інше. Цей неупокоєний дух простягав руки до заходу, неначе возсилав благання вечірній зорі – безумовно манливому, але очевидно недосяжному об’єкту. Принишкнувши, молоді люди, що поверталися з веселого гуляння (там вони, певна річ, пили тільки каву та лимонад), у тиші виразно почули, що привид кличе: «Джо! Джо!» За якусь мить з’ява зникла. Звичайно ж, ніхто нікого не змушує в це повірити.