Як згодом з’ясувалося, в той самий час Джо блукав у заростях полину на тому боці континенту, неподалік Віннемакки, що в штаті Невада. Туди хлопчика привезли батькові далекі родичі. Ці добрі люди всиновили Джо й дбайливо ним опікувалися. І ось саме того вечора бідолашка пішов гуляти, далеко відійшов від домівки й заблукав у пустелі.

Далі історія його життя не зовсім ясна. Є прогалини, які можна заповнити тільки здогадами. Відомо, що малого заблукальця підібрала родина паютів. Якийсь час ці індіанці тримали його в себе, аж нарешті продали (а таки продали – за гроші) одній жінці на залізничній станції. Ця подорожня їхала в поїзді на схід, а від станції було дуже далеко до Віннемакки. Жінка запевняла, що всіма можливими способами пробувала дізнатися, хто цей хлопчик і звідки, а коли цього не вдалося, вона, бездітна вдова, вирішила всиновити його. Здавалося б, що на цьому відтинку життєвого шляху Джо настав кінець його сирітству. Батьків було більш ніж досить, і це обіцяло довготривалий захист від усіляких негараздів і злигоднів.

Місіс Дарнелл, його остання з ліку мати, мешкала у Клівленді, що в Огайо. Недовго зостався в неї названий син. Якось пополудні полісмен, новак на цій дільниці, зауважив малюка, що самотньо чалапав вулицею, й спитав, куди той іде. «Додому», – пролепетав Джо, а згодом з’ясувалося, що він усе далі й далі відходив від оселі своєї названої матері. Мабуть, хлопчик мандрував залізницею, якщо вже за три дні опинився у Вайтвіллі. Звідти, як знаєте, неблизький світ до Блакберґа. Одежинка малого мандрівника була ще в доволі непоганому стані, але сам він неймовірно замурзався. Про себе Джо не міг сказати нічого певного, тому його затримали як волоцюгу й помістили в дитячий притулок. Там його помили.

Джо невдовзі втік звідти. Одного дня подався до лісу – тільки його й бачили.

Ми знаходимо нашого героя – або ж, точніше, повертаємося до нього, коли він самотою стоїть під холодним осіннім дощем на розі вулиці в околиці Блакберґа. Пора, мабуть, пояснити, що темними й липкими були не дощові краплі, а хлопчикові обличчя і руки, яких ніяк не міг очистити дощ. Джо був жахливо, дивовижно зашмарований – немовби пензлем художника. Не маючи взуття, ходив босоніж, накульгуючи на обидві набряклі й почервонілі ноги. Що ж до одежі... навряд чи вам вдалося б з’ясувати, з чого вона складається і яким дивом ще тримається на тілі. Безперечно, Джо змерз до кісток, та й він сам це знав. Будь-хто змерз би цього вечора. Мабуть, тому на вулиці нікого й не було. За жодні скарби світу хлопчик не зумів би пояснити, як і чому він тут опинився, навіть якби його запас слів перевищував сотню. Судячи з того, як Джо озирався навсібіч, він цього не знав.