БРИГАДА ГЕНЕРАЛА ГЕЙЗЕНА

пам’яті солдатів,

які полягли

на Стоунз-Рівер 31 грудня 1862 року.

Чоловік упав на землю, ослаблий, мало не зомлілий. Поряд нього була ямка в землі, наповнена свіжою дощовою водою. Підповз до цієї калюжки, щоб освіжитися, підвівся на тремтячих руках, витягнув шию й побачив своє відображення, наче в дзеркалі. Пронизливо крикнув. Руки не втримали ваги, він упав долілиць у баюру. Скінчилося життя, яке злилося водно з іншим, чужим життям.

⥈

Малий блукач

Якби ви побачили маленького Джо, що стояв на розі вулиці під дощем, навряд чи припав би вам до вподоби цей хлопчик. Була це нібито звичайна собі осіння злива, але вода, що падала на Джо (він ще не доріс до віку, щоб вважатися правим або винним, а отже, не підлягав закону про справедливу відплату кожному по заслугах), мала вельми особливу властивість – була темна й липка. Дивовижна, навряд чи можлива річ навіть у Блакберґу, де траплялося чимало справді незвичайного.

Наприклад, десять чи дванадцять років тому тут пролилася злива з жабенят. її достовірно засвідчено в тогочасній хроніці, причому запис закінчився не зовсім доречним зауваженням хроніста, що таке природне явище припало б до смаку французам.

А за кілька років у Блакберґу випав багряний сніг. Там холодні зими, й часто бувають густі снігопади. Нема місця на сумніви: сніг у цьому випадку справді був криваво-червоної барви, як і розтала з нього вода, якщо це, часом, була не кров. Цей феномен привернув увагу широких кіл, і з’явилося рівно стільки його наукових пояснень, скільки вчених мужів, що їх запропонували, хоч ті й самі до пуття не знали, в чому річ. Натомість жителі Блакберґа (це ж бо люди, які багато років жили саме там, де трапилося таке диво, а тому можна було сподіватися, що їм краще знати) похитували головами й казали, що все це чимось та й обернеться.

І таки обернулося. Наступне літо ознаменувалося поширенням якоїсь загадкової хвороби – епідемічної, ендемічної, сам Бог знає якої (лікарі не знали), що забрала на той світ добру половину городян. Решта майже всі виїхали й не квапилися повертатися. Згодом вони таки наважилися на те й по-колишньому плодилися та множилися, але Блакберґ не став таким, як був колись.

Зовсім інакшим, але також незвичайним, був випадок із привидом Гетті Парлоу. У дівоцтві вона мала прізвище Браунон, а в Блакберґу це важило набагато більше, ніж можна було б подумати.