II

Щоб хоч якось пояснити своє ставлення до цього доктора, коротко розповім про обставини нашого знайомства. Одного вечора в бібліотеці Богемського клубу в Сан-Франциско розмовляло кілька осіб, серед яких був і я. Мова пішла про спритність рук ілюзіоністів, один із яких гастролював у місцевому театрі.

– Оті штукарі – подвійні дурисвіти, – сказав хтось із нашого товариства. – Вони не здатні на справжній фокус – такий, щоб глядач сам захотів обманутися. Найнікчемніший вуличний індійський факір міг би містифікувати їх мало не до божевілля.

– У який спосіб? Наведіть приклад, – відповів інший чоловік, закурюючи сигару.

– Наприклад, своїми звичайними штуками. Ото підкидають у повітря якісь великі предмети, а ті не падають. Факіри просять глядачів указати будь-який клапоть голого ґрунту, й там пробивається паросток, виростає та розцвітає. А ще садовлять людину у великий плетений кошик і проштрикують його мечем – не раз, не два й не три. Лунають крики, ллється кров, а коли кошик відкривають, там нікого немає. Також ці чародії жбурляють угору шовкову драбинку, забираються нею бозна-куди й зникають...

– Дурниці! – доволі нечемно втрутився я. – Невже ви вірите в такі речі?

– Звичайно, ні. Дуже вже часто я бачив їх.

– А я вірю, – сказав журналіст, що здобув у місті славу яскравими репортажами. – Я так часто про це писав, що зміню своє переконання тільки тоді, коли пересвідчуся сам на власні очі. Ручаюся за своє слово, панове.

Ніхто не засміявся – всі дивилися на когось чи щось у мене за плечима. Обернувшись, я побачив чоловіка у вечірньому костюмі. Мабуть, він тільки що зайшов до бібліотеки – цей жагучий брюнет з тонким смаглявим, мало не брунатним обличчям, зарослим густою бородою, з кучмою жорсткого, трохи розпатланого волосся і з горбатим носом. Блискучі очі мали бездушний вираз, як у кобри. Один із нашого гурту звівся й відрекомендував доктора Доррімора з Калькутти. Коли прибульця почергово знайомили з кожним із нас, він відповідав низьким уклоном у східному стилі, але цілком позбавленим східної шанобливості. Його усмішка видалася мені цинічною й трохи погордливою. Загалом своєю поведінкою він і приваблював, і відштовхував водночас.

Його поява спрямувала розмову в інше русло. Доктор говорив мало, і я нічого не запам’ятав із сказаного. Його голос був глибокий і мелодійний, але справляв таке саме враження, що й погляд та усмішка. Невдовзі я встав, щоб піти собі. Доррімор теж підвівся і одягнув плащ.

– Містере Манрічу, – сказав він, – нам по дорозі.

«Хай тобі біс! – подумав я. – Звідки ти знаєш, куди я піду?»