– Котра точно година? Боже мій! Друже, навіщо питаєш? Хтось подумав би... Та яка тобі різниця? Час іти спати... Хіба цього не досить?! Втім, якщо хочеш виставити точний час на своєму годиннику, візьми мій і сам подивись, котра година.

Сказавши це, мій гість зняв із ланцюжка й подав мені великий важкий старомодний годинник. Відтак одвернувся і, підійшовши до полиці з книжками, задивився на їхні корінці. Його, здавалося, безпричинні неспокій та хвилювання заскочили мене зненацька. Звіривши свій годинник, я підійшов до співрозмовника і подякував.

Він узяв цей хронометр і заходився чіпляти його на ланцюжок. Чоловікові руки тремтіли. Тактовно (завжди пишався цим) я відійшов повільною недбалою ходою до креденця й узяв звідти бренді та трохи води. Перепросившись за свою неуважність, запропонував гостеві випити й повернувся на своє місце біля вогню. Мій приятель, як у нас повелося, почастувався сам. Ковтнувши спиртного, він, уже спокійний, сів поруч мене, біля каміна.

Цей дивний випадок трапився в моїй оселі. Тут Джон Бартайн перебував зі мною вечір. Разом повечерявши в клубі, ми приїхали сюди в кебі. Коротко кажучи, все точилося по-прозаїчному. Чому Джон порушив природний усталений порядок речей, навіщо (очевидно, собі на втіху) зробив із себе видовище, влаштувавши сцену, – цього я ніяк не міг збагнути. Що більше я про це думав, не будучи в змозі зосередитися на перлинах приятелевого красномовства, то дужче діймала мене цікавість. Звичайно ж, я легко переконав самого себе, що її породила турбота про друга. Часто цікавість надягає таку маску, щоб не наразитися на образу. Тож я зіпсував одне з найгарніших речень у монолозі, безцеремонно обірвавши мого гостя:

– Джоне Бартайне, пробач мені, якщо я помиляюсь, але у світлі того, що знаю, ніяк не можу зрозуміти, чому ти так розхвилювався, коли я спитав тебе про точний час. І припустити не можу, що так годиться чинити: невідь-чого відмовлятися глянути на циферблат і без жодних пояснень виявляти в моїй присутності болючі почуття, до яких мені нема ніякого діла.

На ці пишномовні слова Бартайн відповів не одразу. Сидів, похмуро вдивляючись у полум’я. Злякавшись, що він образився, я вже ладен був перепроситися, попрохати друга, щоб забув про той прикрий випадок, та Джон тим часом спокійно глянув мені у вічі й мовив:

– Любий мій друже, твої невимушені манери аж ніяк не маскують бридкого зухвальства вимог. На щастя, я вже вирішив розповісти тобі те, що ти хочеш знати. Жодні доводи, що ти не гідний почути цю історію, не змінять мого рішення. Отже ж, слухай уважно. Дізнаєшся про все.