«Прийдешність» вийшла з гирла Мерсі п’ятнадцятого червня й весь час ішла під легким вітром і безхмарним небом. Капітан, дуже вправний моряк, але не більше того, виконував пасажирів увагою хіба що під час їди за його столом. З англійкою, міс Джанет Гарфорд, я заприятелював. Правду кажучи, ми майже весь час проводили разом, і я, схильний до самоспостереження, часто – й надаремно – пробував проаналізувати почуття, яке викликає у мене ця дівчина, й з’ясувати, що ж це за таємнича, ледь відчутна, але могутня сила спонукує шукати її товариства. Я дійшов тільки одного певного висновку, що це зовсім не кохання. Переконавшись у цьому й сподіваючись на зустрічну щирість, я ризикнув (пригадую, це було ввечері третього липня, і ми сиділи на палубі) нібито жартома спитати дівчину, чи не допоможе вона розв’язати цю психологічну загадку.

Міс Гарфорд змовчала й відвернулась. Я вже побоювався, що був грубий і неделікатний, але тут вона, споважніла, повернула голову й подивилася мені у вічі. Зненацька я пройнявся дивним, незбагненним відчуттям. Здалося, ніби ця дівчина втопилась у своїх очах і споглядає мене крізь їх зіниці – страшенно, незмірно далека, оточена безліччю дорослих і дітей з невловимо знайомими мінливими обличчями, й ці люди товпляться, прагнучи теж подивитися на мене. Вітрильник, океан, небо – все щезло. Я нічого не помічав, крім дійових осіб цієї неймовірної, фантастичної сцени. Враз запала непроникна пітьма, а тоді мій зір помалу – як ото буває в кімнаті, коли раптом згаснуть усі лампи – став сприймати знайомі обриси палуби, щогл і снастей. Моя супутниця напівлежала в шезлонгу, заплющивши очі й, мабуть, задрімавши. Книжка, яку вона читала кілька хвилин тому, лежала розгорнутою на колінах. Не знаю, що спонукало мене глянути на сторінку. Виявилося, це був рідкісний і химерний твір – «Медитації» Деннекера. Вказівний палець дівчини затримався на такому абзаці:

«Деяким душам дано покидати своє тіло й певний час жити поза ним. Сходяться-бо докупи русла струмків, і сильніший несе слабшого; перехрещуються-бо життєві шляхи деяких родичів, і далі душі йдуть поряд, тоді як не свідомі того тіла кожне верстає свою призначену путь».

Міс Гарфорд встала й здригнулася. Сонце опустилося за обрій, але ще не було холодно. Стояло безвітря. Хоч на небі ні хмаринки, та не видно жодної зірки. На палубі загупали квапливі кроки. До старшого помічника, що стояв, дивлячись на барометр, підійшов терміново викликаний капітан. «Боже милостивий!» – вигукнув він.

А за годину водяна круговерть на місці потонулого судна вирвала з моїх рук Джанет Гарфорд, невидиму за пеленою темряви та бризок, і я знепритомнів у снастях щогли на плаву, до якої сам себе попередньо прив’язав.