Люди відверталися, близькі до нудоти й зомління. Хтось із чоловіків, сахнувшись від жахливого видовища, спіткнувся, налетів на труну й вибив з-під неї одну з хистких підпорок. Труна звалилася на підлогу, скло розлетілося на друзочки.

Із віконця без шибки виліз кіт Мортонсонів. Лінькувато зіскочивши на підлогу, він усівся, спокійно витер лапою закривавлену пащу й з гідністю вийшов із кімнати.

⥈

Царство ілюзій

I

Частина дороги між Ньюкаслом і Оберном пролягає дном ущелини – на крутому й на пологому березі річки. Тут прохід вирубано в крутосхилах і викладено з валунів, що їх підняли з річкового ложа золотошукачі. Ущелина звивається між горами, порослими лісом. У темну пору тут треба їхати обережно, щоб не звалитись у воду. Цей пам’ятний мені вечір був темним. Після недавньої грози річка перетворилися на бурхливий потік. Я вибрався на бричці з Ньюкасла й десь за милю від Оберна, в найвужчій і найтемнішій частині ущелини, вишукував дорогу, пильно вдивляючись у густий сутінок. Раптом мало не під самою кінською мордою вигулькнула постать людини, і я так різко осадив коня, що той став дибки.

– Пробачте, сер, – озвався я, – але я вас не зауважив.

– Навряд чи можна було сподіватися, щоб ви мене побачили, – люб’язно відповів стрічний чоловік, підходячи до моєї брички. – А я вас не почув – через шум річки.

Я зразу ж розпізнав цей голос, хоча востаннє чув його років п’ять тому. І не дуже-то зрадів, що знову чую.

– Ви, мабуть, доктор Доррімор, – сказав я.

– Еге ж. А ви – мій добрий приятель, містер Манріч. Я більш ніж радий зустрітися з вами. Цей надмір у формулюванні, – додав він, стиха реготнувши, – викликано тим, що нам по дорозі, а я сподіваюся, що ви запропонуєте підвезти мене.

– І запропоную – від усього серця.

Це не зовсім відповідало правді.

Подякувавши, доктор Доррімор сів поруч мене, і я поїхав далі – обережно, як і раніш. Безперечно, все це тільки гра уяви, але мені здається, що решту дороги довелося долати в холодній імлі, що ця решта була, як ніколи, дуже довга, що я промерз до кісток, що Оберн, коли ми до нього добралися, був безрадісний, понурий і безлюдний. Хоча тільки звечоріло, але не світилося в жодному вікні, а на вулицях не було ні душі. Доррімор докладно розповів мені, як і чому він тут опинився і де побував за ті роки, що ми не бачилися. Добре пам’ятаю, що була така розповідь, але не можу пригадати, про що в ній ішлося. Він мандрував у різних країнах і повернувся – ось і все, що збереглося в моїй пам’яті. Та це я й так знав. Не пам’ятаю також того, що я йому відповідав, хоча, звісно, між нами велася якась розмова. Добре тямлю одне-єдине – товариство цієї людини викликало у мене несмак і неспокій... Так гостро дошкуляли мені ці почуття, що я, нарешті спинивши коня під освітленим готелем «Патнем-гаус», відчув справжнє полегшення, ніби моя душа вбереглася від якоїсь грізної небезпеки. Була б цілковита полегша, якби не те, що доктор Доррімор теж зупинився в «Патнем-гаусі».