²

Я вже не той, що був колись (Горацій).

³

Перефразовані слова Клавдіо з Шекспірової п’єси «Міра за міру» (дія третя, сцена перша).

⁴

Вигаданий автор.

Похорон Джона Мортонсона¹

Джон Мортонсон помер. Виголосивши всі репліки своєї ролі в «Трагедії людини», він зійшов зі сцени.

Тіло спочивало в розкішній домовині – з червоного дерева, ще й зі скляним віконечком. Так уже старанно готувалися до похорону, що небіжчик, безперечно, тішився б, якби про те дізнався. Зовсім не прикрим видавалося обличчя за склом – на ньому застигла бліда усмішка; а що смерть була безболісна, то риси спотворилися не настільки, щоб їм не змогли дати лад умільці з похоронного бюро. На другу годину пополудні мали зібратися друзі покійного, щоб востаннє віддати шану тому, хто вже не потребував ні друзів, ні шани. Що кілька хвилин його ще живі родичі одне за одним підступали до труни й пускали сльозу над умиротвореним обличчям під віконцем. Не було від того легше ні їм, ні Джонові Мортонсону. Що ж, перед лицем смерті замовкає і розум, і філософія.

З наближенням другої години надходили друзі, висловлювали належне як на таку оказію співчуття безутішним родичам і врочисто розсідалися під стінами, глибоко усвідомлюючи важливість своєї участі в церемонії. Наостанку прибув пастор і своєю величчю затьмарив менш блискучих персон. Зразу ж за ним увійшла вдова й наповнила кімнату голосінням. Підійшовши до труни, жінка на мить приклалася до холодного скла, а відтак її делікатно відвели й посадили поруч дочки. Скорботно й тихо розпочав слуга Божий хвалебну мову про покійного, і тлом їй були ридання та схлипування, які, власне, належало викликати та підтримувати. Здіймався й опадав печальний голос, напливав і відпливав, немовби шум безрадісного моря. Від мовлених слів супився понурий день, затягалося пеленою хмар небо, глухо залопотіли перші краплі дощу. Здавалося, сама природа оплакує Джона Мортонсона.

Панегірик закінчився молитвою, зазвучав церковний гімн, а ті, що мали нести домовину, стали поряд неї. Під останні звуки гімну вдова всім тілом кинулася на домовину й істерично заридала. Втім, невдовзі вона піддалася вмовлянням і більш-менш опанував себе. Коли пастор узяв жінку під руку, щоб відвести вбік, вона пошукала очима обличчя під віконцем. Раптом вдова скинула вгору руки, заверещала й без тями впала навзнак.

До труни метнулися найближчі родичі, за ними – друзі. Годинник на полиці каміна врочисто пробамкав третю, всі видивлялися на лице покійного Джона Мортонсона.