Він відчепив від камізельки годинника разом із ланцюжком і мовчки подав мені. Корпус був золотий, масивний, солідний, з вигадливим гравіюванням. Уважно оглянувши циферблат і зауваживши, що незабаром дванадцята, я відчинив тильну кришку й став зацікавлено розглядати нутро, викладене слоновою кісткою, на якій було намальовано мініатюрний портрет у витонченій делікатній манері, модній у вісімнадцятому столітті.

– Господи помилуй! – вигукнув я у захопленні від цього шедевра. – Друже, як це тобі вдалося замовити таке диво? А я гадав, що малювання мініатюр на слоновій кістці – вже втрачене мистецтво.

– Це не я, – відповів він, невесело всміхнувшись. – Це мій видатний предок, прадід Брамвелл Олкотт Бартайн, есквайр із Вірджинії. На портреті він молодий, приблизно мого віку. Кажуть, я на нього схожий. А ти як вважаєш?

– Чи подібний до тебе? Звичайно ж, подібний! Якби не костюм, який ти, з любові до мистецтва чи задля vraisemblance⁵, мав би вдягнути; якби не те, що ти безвусий, то на портреті була б твоя копія – в кожній рисі, лінії й виразі.

Ми замовкли. Бартайн узяв книжку зі стола й став читати. Знадвору долинав безугавний плюскіт дощу. Час до часу було чути квапливі кроки на хідниках. Під моїми дверима пролунав і стих важкий повільний тупіт. «Це, напевно, – подумав я, – полісмен шукає сховку біля порога дому». Гілля промовисто вдаряло в шибки, наче просячи впустити. Все це закарбувалося в моїй пам’яті на довгі літа мудрішого й сумнішого, ніж було колись, життя.

Бачачи, що Джон не дивиться на мене, я взяв старосвітського ключика, що висів на ланцюжку, й швидко перевів на годину назад стрілки годинника. Відтак, опустивши кришку, подав моєму приятелеві його власність. Він знову прикріпив годинник до камізельки.

– Ти, здається, сказав, – з удаваною невимушеністю обізвався я, – що по одинадцятій годині вже не потерпаєш, дивлячись на циферблат. Тепер уже майже дванадцята, – я глянув на свій хронометр, – тож, якщо тебе не образить моє прагнення упевнитися, глянь, будь ласка, на нього.

Бартайн добродушно усміхнувся, витягнув годинник і відкинув кришку. І цієї ж миті, зойкнувши, зірвався на ноги! Небеса не були ласкаві дозволити мені забути той зойк! Джон втупив очі, разюче чорні на тлі сполотнілого обличчя, на стиснутий у руках годинник. Якийсь час він стояв, заціпенілий і занімілий, відтак не своїм голосом крикнув:

– Прокляття! За дві хвилини одинадцята!

Готовий до такого вибуху, я, не підводячись з крісла, спокійно відказав:

– Пробач. Я, мабуть, помилився, коли наставляв мій годинник за твоїм.