Мій приятель лунко клацнув кришкою й сховав годинника в кишеню. Зиркнув на мене й спробував усміхнутись, але дрижала нижня губа й годі було закрити рот. Стиснені кулаки теж тряслися. Встромив їх у кишені сюртука. Мужній дух, видно, силкувався опанувати боязке тіло. Та надто великим було зусилля. Джон захитався, неначе у нього запаморочилось в голові; і – не встиг я кинутись йому на допомогу – під ним підігнулися коліна. Незграбно ступив уперед і впав долілиць. Я підбіг, щоб допомогти йому звестися. Ба, Джон встане аж тоді, коли ми всі постанемо перед Богом.

Посмертний розтин нічого не виявив, всі органи були нормальні й здорові. Допіру коли тіло готували до похорону, спостерегли, що навколо шиї з’явилася ледь помітна темна смуга. У цьому мене запевняло кілька чоловік. Твердили, що бачили той знак. Не знаю, що про це й гадати.

Не можу також з’ясувати, де межі закону спадковості. Не знаю, чи в духовному світі сентименти та почуття можуть пережити серце, яке давало їм притулок, і шукати вияву в житті нащадка, віддаленого на століття. Хай там як, але, снуючи домисли про долю Брамвелла Олкотта Бартайна, належало б припустити, що його повісили об одинадцятій вечора, а перед тим дали кілька годин приготуватися до скону.

Ну а про Джона Бартайна, мого давнього друга, упродовж п’яти хвилин пацієнта і – прости мені, Боже! – віковічної жертви, більш нічого не маю сказати. Поховали приятеля разом із його годинником – цього я допильнував. Хай Всевишній прийме до раю Джонову душу. Як і душу повішеного вірджинського предка. Та чи насправді було їх дві?

⥈

Клята тварюка

І. Не завжди годиться їсти те, що на столі

За столом із неструганих дощок сидів чоловік і при світлі лойової свічки читав записну книжку – стару й зужитковану Очевидно, письмо було не дуже розбірливе, бо читач раз у раз піднімав книжку до пломінця, щоб краще освітити сторінку. Тоді тінь записника поглинала половину кімнати, затемняла обличчя та постаті вісьмох чоловіків. Семеро мовчки й непорушно сиділи під стінами з необтесаних колод і близько до стола, бо ж кімната була невеличка. їм досить було простягти руку, щоб доторкнутися восьмого, який, частково прикритий простирадлом, навзнак лежав на столі, поклавши руки вздовж тулуба. То був мрець.

Чоловік за столом читав не вголос, ніхто не порушував тиші. Здавалося, всі чогось очікують, ось тільки померлому не було на що чекати. Крізь прорубаний отвір, який тут правив за вікно, з густої пітьми долинав звичний гомін пущі: протяжна безіменна нота койота десь вдалині; тихе вібрування невтомних комах на деревах; дивні крики нічних птахів – зовсім інші, ніж у денних; низьке гудіння великих незграбних жуків; весь той загадковий, майже нечутний хор, звучання якого зауважуєш тільки тоді, коли він раптово змовкає, ніби засоромившись за свою нетактовність. Усі нічні звуки проходили повз вуха цих людей, не привчених цікавитися речами, що не мають практичного значення. Про це виразно свідчила кожна риса їхніх огрубілих облич – виразно навіть у тьмяному світлі єдиної свічки. Очевидно, все це були місцеві жителі – фермери і лісоруби.