Еллен пощастило непомітно вислизнути, збігти сходами й вийти на вулицю. Мрячило. Гукнувши таксі, вона поїхала додому. Скинувши верхній одяг, подзвонила до Джорджа Болдвіна додому. — Галло, Джордже! Мені страшенно шкода, що я потурбувала вас і містера Вінтропа. Якби ви не сказали випадково при сніданку, де будете ввечорі, то вони, певно, везли б нас оце «Чорною Марією» до в’язниці… Звичайно, смішно. Колись я розповім вам, але тепер мене аж нудить від усього цього… Від цих естетичних танців, літератури, радикалізму й психоаналізу… Переситилася, певно… Так, гадаю, що ви маєте рацію, Джордже… Мабуть стаю дорослою.

-----

Ніч була немов одна суцільна величезна брила чорного скреготливого холоду. Почуваючи ще носом дух фарби, а в ухах чуючи щебетання друкарських машинок, Джіммі Герф стояв на майдані перед міською ратушою і, засунувши в кишені руки, дививсь, як обідрані люди в кепках і шапках з навушниками, насунутих низько на обличчя й шиї кольору сирого м’яса, згрібали лопатами сніг. І в старих, і в молодих були однакового кольору обличчя й однакового кольору одіж. Холодний вітер бритвою різав йому вуха й так пік чоло, що аж боліло перенісся.

— Галло, Герфе, може збираєтеся працювати? — спитав, жваво підходячи до нього, юнак з молочнобілим обличчям, показуючи на купу снігу.

— А чому й ні, Дене? Хіба це не краще, ніж усе життя встрявати до чужих справ, аж поки станеш якимсь живим диктографом?

— Проте влітку ваша робота справді гарна… Ідете до Вест Сайду?

— Просто гуляю… У мене дуже кепський настрій сьогодні.

— Алеж, чоловіче, ви страшенно змерзнете.

— Байдуже… Кінець-кінцем зовсім не маєш особистого життя й стаєш якимсь автоматом.

— А я так хотів би спекатися хоч невеличкої частини свого особистого життя… Ну, бувайте! Бажаю вам таки знайти собі особисте життя, Джіммі.

Джіммі, засміявшися, повернувся спиною до тих, що згрібали сніг і попростував Бродвеєм, сховавши підборіддя в комір та низько схилившися проти вітру. На Гаустон Стріт глянув на годинника. П’ята. Тай спізнився ж він сьогодні. Невже тепер не знайде вже місця, де б можна було випити? Аж застогнав на думку про всі ті крижані квартали, що йому доведеться пройти, щоб дістатися до свого приміщення. Часом спинявся і тер собі вуха, щоб поновити в них кровобіг. Врешті добувся до своєї кімнати, запалив ґазову плиту й почав грітися над нею. Кімнатка його була невеличка квадратова похмура комірчина з південного боку Вашінґтон Скверу. Все її умеблювання — ліжко, стілець, стіл повнісінький книжок і ґазова плита. Трохи зігрівшися, Джіммі добув з-під ліжка пляшку рому. Тоді нагрів на плиті води в олив’яному кухлику й став пити ром, розведений гарячою водою. Всередині йому клекотіли безіменні муки. Почував себе, немов отой чоловік у казці, що мав залізного обруча на серці. Тепер обруч цей тріскався.