— Невже він справді втопиться? Невже справді? — питала ненастанно вона.

— Ні, звичайно ні, — заспокоював її Рой. — Піде собі додому. Він просто пошив нас у дурні, бо ми глузували з нього.

— А коли він справді втопиться?

— Не хотів би я цього, бо дуже люблю його. Ми назвали на честь його нашого хлопчика Мартіном, — похмуро мовив Джіммі. — Та коли він справді почував себе таким безщасним, яке маємо ми право спиняти його?

— Ой, Джіммі, — зідхнула Аліса. — Замовте кави.

На вулиці виючи й гуркочучи промчала пожежна машина. Руки їм були холодні. Вони мовчки пили каву.

-----

Френсі вийшла з бокових дверей на розі П’ятої та Десятої вулиць разом з шостигодинним натовпом, що поспішав додому. Детч Робертсон чекав на неї. Він посміхався, на обличчі йому пашів рум’янець.

— Що це, Детче? — слова застряли їй у горлі.

— Хіба тобі не до вподоби?

Вони повернули Чотирнадцятою вулицею. Плями облич текли обабіч них.

— Усе гаразд, Френсі, — мовив спокійно він.

На ньому було легеньке сіре весняне пальто, ясний фетровий капелюх. Нові червоні гостроносі оксфордські черевики блищали на ногах.

— Ну, чи до смаку тобі моє вбрання? Я вирішив, що поки не одягнусь, як слід, не варто ні до чого братися?

— Алеж, Детче, де ти взяв це?

— Потрусив одного в тютюновій крамниці. Еге, справа була певна.

— Ш-ш-ш! Не говори так голосно! Хтось може почути нас!

— Однаково не зрозуміє, про що ми розмовляємо.