-----

Містер Денш сидить у кутку будуара місис Денш у стилі Louis XIV. Він сидить увесь зігнувшися на невеличкому позолоченому, з рожевою спинкою кріслі, велике черево лежить йому на колінах. М’ясистий ніс і зморшки від ніздрів до куточків великого рота утворюють два трикутники на його зеленкуватому зім’ятому обличчі. У руці він держить купку телеграм, а зверху лежить розшифрована записка на блакитному клаптику: «Дефіцит Гамбурзького відділу виносить приблизно 500 000 долярів». Підписав Гейнц. Де б він не скинув поглядом по невеличкій, коштовними дрібничками застановленій, кімнаті, скрізь бачив пурпурові літери «приблизно», що танцювали в повітрі. Тоді спостеріг, що увійшла покоївка, бліда мулатка в зборчастому чепці й дивиться пильно на нього. Погляд його спинився на величезному пласкому коробі у її руці.

— Що це?

— Щось для місис, сер.

— А несіть-но сюди… Від Гіксона… Хотів би я знати, чому це вона без кінця-краю купує нові сукні… Від Гіксона… А відкрийте. Якщо воно дороге, я одішлю назад.

Покоївка обережно розгорнула тонкий напір, одкривши вечірній стрій персикового й горохового кольорів.

Містер Денні зірвався на ноги, белькочучи:

— Вона, певно, гадає, що війна ще не скінчилася… Скажіть, що тут не приймають цього. Скажіть, що тут Денші не живуть.

Покоївка взяла коробок і, похитавши головою, пішла, задерши до гори носа. Денш сів у крісло й знову почав переглядати телеграми.

— Анні! Анні! — долинув верескливий голос із другої кімнати, а тоді висунулася голова у чепці з мережива, що скидався на фрігійський ковпак, і велике тіло у халаті.

— А що ти тут робиш такої ранньої години? Я саме чекаю на перукаря.

— Дуже важлива справа… Я допіру одержав телеграму від Рейнца. Серено, люба, справи фірми «Блекгед і Денш» дуже погані і по цей, і по той бік океану.

— Ви мене кликали, мадам? — пролунав у нього за спиною голос покоївки.

Знизавши плечима, він одійшов до вікна. Почував себе стомленим, недужим і обважнілим. Вулицею промчав на вельосипеді хлопець-посланець. Щоки йому були рожеві й він сміявся. Денш побачив себе самого, відчув себе на мить молодим і струнким, згадав, як він сам колись біг, простоволосий вниз Пайн Стріт, скоса поглядаючи на жіночі ніжки. Повернувся знову до кімнати. Покоївка пішла.

— Серено, — почав він, — невже ти не можеш зрозуміти серйозність становища? Ціни страшенно впали. На ринках нема попиту на боби. Це — руїна, кажу я тобі…

— Але, голубе, я аніяк не розумію, чому це мусить стосуватися мене.

— Треба заощаджувати… заощаджувати. Ціни на кавчук теж знизилися… Ця сукня від Гіксона…