— Еге.

— Я розвину думку, що він учень коледжу, а вона дівчина з вищих шарів суспільства, і що вони пішли на це для розваги.

— Чоловік скидався таки на волоцюгу.

— Це буває й поміж студентів коледжу… Сподівайтеся прочитати нариса в «Блискучі бандити» у недільному числі. Ви читаєте «Новини», містере Ґолдштейн?

Ґолдштейн покрутив головою.

— Ну, то я вам надішлю це число.

— Мені хотілось би, щоб цих птахів засудили, розумієте? Якби я тут міг чим допомогти, то, залюбки, зробив би все… Адже ніхто не чується на безпеці… А до недільних часописів мені байдуже.

— Ну, то фотограф незабаром прийде. Певно ви згодитеся позувати йому, містере Ґолдштейн… Щиро дякую. До побачення.

Ґолдштейн видобув зненацька новенького, блискучого револьвера й скерував його на репортера.

— Гей, обережніше з цим!

Ґолдштейн сардонічно засміявся.

— Я тепер готовий, нехай приходять, — вигукнув він навздогін репортерові, що вже поспішав до підземної залізниці.

-----

— Наша справа, люба місис Герф, — декламував містер Гарпсікур, солодко дивлячись їй у вічі й посміхаючися котячою посмішкою, — наша справа — мчати на хребті модної хвилі до берега, за мить до того, як вона має розбитися. Нестеменно так, як спортсмени їздять на бурунних дошках.

Еллен делікатно копирсала половинку груші чайною ложечкою. Трохи розтуливши вуста, дивилася в таріль. Почувала себе такою свіжою і стрункою в тугому синьому вбранні, соромливо-жвавою у павутинні косих поглядів і дзвінких, модних ресторанних розмов.

— Я пророкую вам успіх — якого ще не зазнала жадна жінка, бо з усіх жінок ви найчарівніша.

— Пророкуєте, — засміялася Еллен, скинувши на нього поглядом.

— Ви не повинні чіплятися до слів старої людини… Я дуже зле висловлююся… А це небезпечна ознака. Ви чудово все розумієте, хоч і гордуєте трошки… мусите таки визнати це… І, я певний, краще за мене з’ясуєте, що саме нам потрібно для такого періодичного видання.