На нижчому поверсі не вгаваючи дзвонив телефон.

Коли гіндус приніс пляшку віскі, Блекгед, наливши високу склянку, ковтнув з неї.

— Від цього почуваєш себе краще, слово чести. Ти, Ахмете, хороший хлопець… Гадаю, нам доведеться глянути просто в очі нещастю й спродати все… Добре, що хоч Ґледіс уже влаштована. Прийдеться спродати всі, до одної, речі. Хотілось би мені, щоб мій зять не був таким йолопом. Видно, така вже моя доля, що завсігди я був оточений дурнями. Присягаюся, що залюбки сів би до в'язниці, якби це могло дати їм якусь користь. А чому б і ні? У житті всього доводиться зазнати, а відсидівши, міг би найнятися за човняра або за вартового на корабельні. Мені до вподоби така праця. Чому б не ставитися спокійно до цього, коли я все життя роздирався на часті? Що скажеш, Ахмете?

— Авжеж, сагібе, — мовив той, уклоняючися.

Блекгед перекривив його.

— «Авжеж, сагібе» ти завсігди кажеш «авжеж», Ахмете, хіба це не смішно? — Почав сміятись рипучим, задиханим сміхом. — Мабуть, так найлегче. — Він сміявся, сміявся, аж зненацька відчув, що не може вже сміятися. Все тіло йому схопив корч. Скривив рота, намагаючися говорити. Якусь мить блудив поглядом по кімнаті — поглядом маленької дитини, що її скривджено і вона ось-ось заплаче, а тоді впав на подушки, роззявивши рота. Ахмет, холодно подивившися на нього якийсь час, плюнув йому в обличчя. Одразу ж витяг носовичка з кишені свого полотняного жакета й витер плювок з жовтого, застиглого лиця. Тоді закрив йому рота, підпер тіло подушками й вийшов тихенько з кімнати.

У передпокої сиділа в глибокому кріслі Ґредіс, читаючи журнал.

— Сагібові краще, він заснув.

— Ой, Ахмате, я така рада, — відказала вона й взялася знову до журналу.

-----

Еллен вийшла з автобуса на розі П’ятої Авеню і П’ятдесят Третьої вулиці. Рожевий присмерок розливався з осяйного заходу, блищав на міді й ніклі, на ґудзиках, в очах людей. Усі вікна на східньому боці авеню горіли полум’ям. Сціпивши зуби, вона стояла край тротуару, чекаючи, щоб перейти вулицю. Ніжні пахощі вдарили їй в обличчя. Худорлявий парубок з сплутаним білявим волоссям під чужоземною кепкою, запропонував їй квіти мучниці, що ніс у кошику. Купивши пучечок вона притулила їх до носа. Травневі ліси танули немов цукор у неї на піднебенні.

Засвистів свищик, заскреготіли колеса, автомобілі й фурґони потекли з бічних вулиць, перехрестя виповнив натовп людей. Еллен відчула, як парубок з квітами черкнувся об неї, переходячи разом з нею вулицю. Вона відсахнулася. Крізь делікатні пахощі мучниці війнуло духом немитого тіла, духом іміґрантів, Елліс Айленду, перенаселених будинків. Під ніклем і позолотою вулиць, емальованих травнем, чула відворотний дух, що поволі розлазивсь у темряві, немов липка рідина з тріснутих каналізаційних труб, немов юрба. Мерщій повернула в бічну вулицю. Увійшла в двері з невеличкою, бездоганно вичищеною мідяною табличкою.