Каї-Наї не довго забарився на дереві, бо в цьому чоловікові він упізнав свого старого знайомця, зерноїда Дода. Він навіть не помітив, як опинився на землі.

– Зерноїди! – крикнув він Маборі.

Хлопці, як вовки, один за одним побігли лісом. Не було сумніву, що зерноїди, скористувавшись з того, що стала річка, йшли по льоду до скелі, щоб знищити плем’я орла.

Хлопці боялися, що зерноїди, знайшовши їхні сліди коло річки, гнатимуться за ними, доженуть і уб’ють їх раніш, ніж вони зможуть попередити мешканців скелі. Але, на їхнє щастя, сніг, що досі тільки зривався, пішов густо, так що за три кроки не видно було нічого, за півгодини засипав їхні сліди. Хлопці пішли тихіше, і тоді тільки Каї-Наї розповів Маборі те, що бачив з дерева. Новина, яку принесли хлопці, дуже стурбувала мешканців скелі. Багато мисливців ще не повернулося з полювання, і їх не сподівалися рано додому, бо в таку погоду легко можна було заблудити в лісі. Зерноїди ж, навпаки, ско-ристають з такої негоди й нападуть на скелю, бо вони йшли річкою, а річка обов’язково доведе їх до скелі.

Стало темнішати. Один по одному верталися зморені мисливці. Всі вони з запалом починали розказувати про полювання й про те, як блукали в лісі; але запал цей раптом згасав, коли їм оповідали про те, що бачив Каї-Наї. Нарешті, коли стало зовсім темно, всі мисливці зібралися в чаклуновій печері на нараду, а на піщаному березі перед порогами, куди мусіли вийти з річки зерноїди, поставили вартових. Каї-Наї теж пробрався за дорослими в печеру чаклуна й притаївся в темному куточку.

Чоловіки сиділи коло невеличкого багаття, що освітлювало стіни печери й кидало полохливе світло на обличчя мисливців. Тільки тепер Каї-Наї придивився до стін печери. Усюди по них якийсь невідомий митець понамальовував різні сцени з мисливського життя. Ось тур, нахиливши волохату голову, риє ратицями землю, а в боці у нього стирчить спис. Ось біжить олень, закинувши роги на спину, а його наздоганяє швидка стріла мисливця. І чудно й страшно від цих малюнків стало Каї-Наї. При поганенькім, що ледве блищало, світлі багаття йому видавалися живими ці дивні звірячі постаті.

Першим говорив Ману; він підвівся на весь свій великий зріст, і тінь його, підіймаючись до склепіння печери, упала й затемнила малюнок тура, на який дивився Каї-Наї. Говорячи, Ману похитувався туди й сюди, а рогата голова тура то виглядала з-за плечей, то знову ховалася в його величезній тіні.

– Я не боюся зерноїдів, – казав Ману. – Я розтрощу голову чоловікові з рудою бородою, якого я спіймав, а проґавив Мабора. Ми переб’ємо їх на скелі й не віддамо їм жінок.