ГОЛОД СЕРЕД ЛЮДЕЙ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

ГОЛОД СЕРЕД ЛЮДЕЙ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

Мешканці червоної скелі були дуже необачний народом. Вони з зацікавленням вислухали Мабору про життя озерних мешканців, але в головах їхніх залишилося тільки те, що люди ці їдять зерно, живуть досить далеко і не збираються зараз напасти на плем’я червоної скелі.

Через це вони навіть не подумали про те, щоб приготуватися до нападу ворога. Чаклун сказав, що він знає такі чари, що ніякі зерноїди не страшні будуть їм; треба тільки слухатися та поважати його, великого чаклуна племені орла.

Промайнуло літо. Північ подихнула холодним вітром; закружляло жовте листя і з тихим журним шурхотом стало падати долу. Вітер вільно вже гуляв лісом, а пороги ревіли під скелею, й річка, промайнувши пороги, сумно лизала піщаний берег.

Каї-Наї злазив зі скелі, стояв, притулившись до дерева, і слухав рев порогів і сумний шурхіт, що наповняв ліс. Він часто стояв так і думав про матір, яка відмовилась від нього й зосталася з людьми, що вбили його батька й вигубили рідне плем’я. Він не розумів матері й не розумів того, що було у нього в серці. Осінній шум лісу, журний шурхіт листя нагадували йому про щось, що говорили. Він прислухався, і йому здавалось, що дерева й листя говорять про нього, але він не міг зрозуміти їхньої розмови і, не зрозумівши, ішов додому.

Мешканці скелі переживали тяжкі дні. Усе менше й менше чогось ставало звіра та дичини навколо скелі й випадали дні, коли мисливці поверталися додому з порожніми руками.

Тоді все плем’я сиділо голодне й тулилося одне до одного коло багаття в димних печерах. Коли ж приходила ніч, а ночі стали чогось незрозуміло довгі й темні, в печери закрадався жах. Він ховався в темних кутках печер, гасав довгими тінями по стінах, в довгому дикому вовчому витті, долітав знизу з гомоном і шумом могутнього лісу, гуркотів, плюскав і ревів у порогах річки, що билась об берег під скелею.

Коли ж одного вечора з чаклунячої печери знову полилося страшне таємниче дзижчання і грізний клекіт орлячий, жінки й діти з криком і виттям збились докупи і, вкрившись шкірами, тремтіли, як у пропасниці. Каї-Наї й сам не знав чого, але його не лякали ні це таємниче дзижчання, ні лютий клекіт орлячий. Він помітив, що в печерах зосталися тільки жінки й діти та зовсім молоді парубки. Чоловіки кудись зникли, і це дуже зацікавило хлопця. Згодом дзижчання в чаклунячій печері досягло такої сили, що здавалося – там гуде ціле кубло величезних шершнів.

Багаття ледве жевріло серед печери, освітлюючи купки жінок і дітей, що позаклякали під шкірами й боялися навіть висунути руку, щоб підкинути хмизу в багаття.