Та він часто буває в Будинку Вчених, Марія Павлівна напевно його бачила. — Який же він із себе? — Такий неголений, руда щетина, пальто наопашки. Як побачите перший раз, то подумаєте, що якийсь бродяга. А зрештою, хочете його побачити, — прийдіть на концерт „Думки”.

Хоч Київ все більше й більше набирав фронтових рис, хоч і перекочувалися через нього евакуйовані, цілі виселені села, війська різноплеменні, хоча в установах все більше й більше лунав той таки „русскій язик”, як і в „доброе старое время”, хоча червоно-чорносотенне міщанство й підняло голову, бо німці його люблять, — але на концертах «Думки» так завжди повно, що більше людей стоїть, ніж сидить. Коли не дозволено ввечорі, — люди сходяться удень, у неділю. Як до церкви. Українці йдуть до своєї Мекки — рідної пісні. Хочете побачити Бадьору, — прийдіть на концерт. Хочете побачити, як роздають німці ордени своїм прислужникам, — прийдіть на концерт. І голова одної районової управи, Гнат Загнибіда, також дістав — за чесну й віддану службу Великонімеччині.

XX.

Особливо удосвіта. Удосвіта прокидається Мар’яна з готовими, ясновидющими думками. Без дармовисів і позлотиць встає гола суть дійсности. Все бурує.

Надходить реванш червоних. Штормові вали докочуються окрайцями мереживної білої піни до ніг Києва. І нема Києву іншого виходу, як ці штормові вали на собі перенести ще раз. І нема нікого в Києві, хто б не обмірковував свого місця, — от уже, справді, здійснюється теза, що аполітичних людей, взагалі, нема на світі.

Настрої найрізноманітніші. Одні сумують, що мають виїжджати, це ті, що працювали у німців чи поробились німцями. І за більшовиків було їм незгірше, а тепер — з торбою. Другі мають сидіти на місці, але нераді повороту червоних, бо всі вони, „визволителі”, однакові… Третіх подряпали пазурі орла-визволителя, але — нема дурних ще раз дожидати чорного ворона. Всі вони однакові, ці „визволителі”… Четверті — радіють. Рідня може повернеться і, взагалі, — то ж свої, русскіє, родние братья. Це ті, що за націоналістів найбільше кричали про своє українство. П’яті чогось танцюють, хоч виховувалися по льохах та шафах два роки тому й перші розповідали, які то німці прекрасні. Тепер вони з усього кплять, настрій у них чудесний. Вже скоро побіжать німці, прийдуть наші. А в цьому певні всі.

Кожен вирішує, де його місце, що він буде казати, як вернеться радянська влада. Кожен готується, — чи я де не завинив проти червоних? Найцікавіше у всьому строкатому фільмі перетворення міста на фронт — оці чутки, як відбувається перехід міста з рук у руки, що діється в зайнятих більшовиками містах. Це ж і тут так буде, як у Харкові!