Тоді я не плакав. Я лежав у ліжку, в епіцентрі наелектризованої грози фізичного бажання. Я кидався, задихався й стогнав, наче боровся зі справжнім демоном. Те, що я торкнувся її, поцілував, нависло горою (перепрошую за цю метафору), яка падала на мене. Я відчував її плоть на своїх устах. Цей дотик розбурхав примар. Я почувався сміховинним, проклятим чудовиськом, якого всі цураються. Як так сталося, що я поцілував її та не обгорнув собою, не перетворився на неї? Як я втримався тієї миті й не вкляк біля її ніг, не заскавчав?

Я встав, але страждав від такого надзвичайного, чітко визначеного дискомфорту, що насилу вдягнувся. Хотів приготувати чай, та від його запаху мене знудило. Випив трохи віскі зі склянкою води, і тоді мені стало зовсім зле. Я не міг спокійно стояти, натомість тривожно й метушливо тинявся квартирою, наштовхуючись на меблі, як тигр постійно кидається на грати в клітці. Я вже не міг стогнати й шипів. Намагався зібратися з думками про майбутнє. Чи варто мені накласти на себе руки? Чи варто одразу вирушити до «Патари», забарикадуватися й заглушити свідомість алкоголем? Тікати, тікати, тікати. Але зібратися з думками не вдавалося. Мене займало одне: як пережити ці хвилини болю.

Я казав, що тоді навіть не ревнував. Ревнощі, зрештою, — це лише вправляння чи гра здорового глузду. А моє кохання досі було таким монументально цілісним, що здоровому глузду там не було місця. Він просто стояв осторонь й освітлював своїм смолоскипом той монумент. Поки що він не прогризся досередини. Сталося це лише наступного дня, тобто четвертого дня (зараз я його опишу), коли я став думати, що Джуліан двадцять і вона вільна, наче пташка. Чи наважився я поставити собі ревниві запитання, де вона може бути зараз і чи здогадався про її роман? Так, наважився; у кінцевому підсумку це було неминуче. Тієї миті вона могла бути де завгодно, в обіймах кого завгодно. Безумовно, я мав «знати» це від самого початку, це ж було очевидно. Але, схоже, тоді це не цікавило мене, не стосувалося того святого, яким я був. Я зосередився на Джуліан, наче в якомусь нелокалізованому зв’язку свідомості. А тепер це раптом вразило мене так, наче хтось устромив мені до печінки розпечену спицю. (Де й узялося це жахливе порівняння.)

Ревнощі — страшенно найненавмисніший із наших гріхів. І водночас найогидніший та один із тих, що найлегше пробачити. Правду кажучи, беручи до уваги його непридатність, цей гріх найлегше пробачити. Зевс насміхається з присяг закоханих, але, мабуть, пробачає також гострий біль і злість, породжену цим болем. Якийсь француз[87] сказав, що ревнощі народжуються разом із коханням, але не завжди з ним помирають. Я не впевнений, чи правда це. Я гадав, що кохання є там, де є ревнощі, тож, якщо вони ще з’являються там, де кохання минуло, це лише доводить: не минуло, так тільки здається. (Сподіваюся, це не просто слова.) На деяких стадіях — хоча мій власний випадок підказує, що не на всіх, — кохання вимірюється ревнощами. До того ж ревнощі (і, мабуть, саме це підказало французові його думку) — це пухлина, пухлина в прямому сенсі. Ревнощі — це рак, вони вбивають те, чим живляться, хоча зазвичай нікуди не поспішають. (І через це помирають самі.) А ще, щоб змінити метафору: ревнощі — це любов, це любляча свідомість, люблячий погляд, затьмарений болем, а в найжахливіших формах — спотворений ненавистю.