— Я не показував його вам.

— Ви не знаєте, що накоїли. Я ніколи ніколи ніколи не пробачу вам.

— Але, Рейчел, ви ж казали, що ви з Арнольдом усе розповідаєте одне одному, отже, напевно…

— Господи, який ви ниций, злопам’ятний…

— Я не винен! Та це й нічого не змінює, хіба не так?

— Ви нічого не розумієте. Ви — руйнівник, чорний злостивий руйнівник. Ви з тих сновид, які ламають усе на своєму шляху. Нічого дивного, що ви не можете писати. Вас узагалі не існує. Джуліан подивилася на вас і на мить зробила вас справжнім. Я теж на мить зробила вас справжнім, бо пожаліла. Але тепер це все позаду, і від вас залишився лише божевільний злостивий вампір, злопам’ятний привид. Господи, мені так вас шкода. Але я ніколи вам не пробачу. І ніколи не пробачу собі, що не тримала вас там, де ваше місце, — на відстані. Ви небезпечна й огидна людина. Ви один із тих нещасних нікчем, які воліють зруйнувати щастя всюди, де побачать його. Ви коїте це через свою смердючу злість…

— Чесне слово, я не хотів, щоб ви його прочитали, це просто божевільний збіг. Я не хотів вас засмучувати. Хай там як, Арнольд уже, мабуть, передумав…

— Звичайно ж, ви хотіли, щоб я його прочитала. Це ваша підступна помста. Я завжди ненавидітиму вас за це. Ви тут нічого не розумієте, ви взагалі нічого не розумієте… Як подумаю, що у вас був цей лист і ви зловтішалися над ним та уявляли…

— Я не зловтішався…

— Ще й як зловтішалися. Навіщо ж іще ви залишили його собі? Аби використати як зброю проти мене, щоб показати його мені й завдати болю, адже гадали, що я покинула вас…

— Чесно кажу, Рейчел, я про вас навіть і не згадав!

— А-а-а-а-а…

У сутінковій кімнаті крик Рейчел спалахнув яскравіше за бліде коло її обличчя. Я побачив у її очах і вустах шалену збурену муку. Вона кинулася на мене, а може, просто рвонула до дверей. Я відступив убік і вдарився ліктем у стіну. Вона пронеслася повз мене, мов тварина, що кинулася навтьоки, і я почув відгомін її крику. Вхідні двері розчахнулися, і крізь них я побачив, як віддзеркалюється на мокрій бруківці подвір’я світло ліхтарів.

Я повільно вийшов із кімнати, позачиняв двері й став запалювати світло. Френсісова примара й досі сиділа на сходах. Він посміхався відчужено й недоречно, наче був заблудлим другорядним духом з іншої епохи та іншої історії; наче Пак[125], що заблукав і загубив хазяїна, він посміхався задумливо, улесливо й лагідно.

— Ви підслуховували.

— Бреде, мені шкода.

— Байдуже. Що це, в біса, таке? — Я кóпнув ногою картонну коробку.

Я дивився, як Френсіс розірвав картон і відтягує кришку.