— Обурює? Господи всемогутній, ні. Мені лише шкода вас. Усе це так жалюгідно й марно, насправді навіть безнадійно. Гаразд, це сумна подія, напевно прикра, це — втрата ілюзій. Тепер мене дивує, що я колись вважала вас сильним мудрим чоловіком і гадала, наче ви зможете допомогти мені. Ви зворушили мене, коли казали про вічну дружбу. Тоді ваші слова здавалися значущими. Ви пам’ятаєте, як говорили про вічну дружбу?

— Ні.

— Справді не пам’ятаєте? Якийсь ви дивний. Я думаю, може, у вас нервовий розлад? Ви справді зовсім не можете пригадати наш зв’язок?

— Не було ніякого зв’язку.

— Ой, годі вам. Погоджуюся, що він був коротким, дурнуватим і, гадаю, досить неправдоподібним. Не дивно, що Джуліан ледве повірила мені.

— Ви розповіли Джуліан?

— Так. А ви не думали, що я можу розповісти? Ах, так, ви ж усе геть забули!

— Ви розповіли…

— А ще, боюся, я майже одразу розповіла все Арнольдові. Ви не єдиний зі «станом душі». Принаймні зі своїм чоловіком я не завжди тримаю язика за зубами. Коли маєте справу з одруженими людьми, завжди існує такий ризик.

— Коли ви сказали їй… коли?

— Ох, не так уже й давно. Коли Арнольд приїжджав до вашого любовного гніздечка, він привіз їй листа від мене. У ньому я й розповіла.

— О Господи… вона, мабуть, прочитала листа… після…

— Арнольд гадав, що це може виявитися добрим аргументом. Він дуже ґрунтовно все обдумав. Був певний, що вона принаймні прибіжить додому, щоб розпитати мене.

— Що ви сказали їй?

— А коли вона таки повернулася, я мусила сказати…

— Що ви сказали їй?

— Просто розповіла, що сталося. Як виявилося, що ви закохані в мене, що ви накинулися на мене з палкими поцілунками, що ми лягли разом у ліжко, але це не мало успіху, що ви присягалися у вічному коханні й так далі, а потім прийшов Арнольд і ви втекли геть, не вдягнувши шкарпеток, і купили Джуліан чоботи…