Знаєте, так, як ви мені зараз усе описали, це, власне, ніякий не злочин або, принаймні, не тяжкий. Звичайно, якщо ви самі не причетні до вбивства і не зацікавлені в ньому. Але чому ви тоді допомагали?» — «Та ж кажу, по дружбі. Ну, та це байдуже, у будь-якому разі до вбивства я не маю жодного стосунку, та й не мав особливого інтересу до того, знайдуть цей труп чи ні». — «Отже, ту людину вбили за вироком якогось вашого судилища, чи що?» — «Нехай буде так». — «Ну і ну, тримайтесь подалі від таких справ. Я ще й досі не знаю, чого ви домагаєтеся». — «То нічого, пане адвокате, все, що я хотів узнати, я вже взнав». — «А ви не хотіли б мені розказати про цю справу детальніше?» — «Ще подумаю до ранку».

І ось лежить наш Карл-бляхар у ліжку, хоче спати, та не спиться йому, не може заснути, злиться на самого себе: це ж треба бути таким несосвітенним дурнем, хотів засипати Райнгольда, а той тепер збагнув, куди вітер віє, і давно вже п'ятами накивав. Дурень я, дурень! А той негідник, покидьок підставив мене! Ну та нічого, я до тебе ще доберуся.

Ніч для Карла тягнеться безкінечно, коли ж нарешті той підйом, мені тепер байдуже, за допомогу у похованні нічого не буде, ну, може накинуть кілька місяців, а він одержить пожиттєво, більше не викрутиться, а то ще й голова з пліч полетить. Коли ж нарешті слідчий з'явиться, котра зараз година, а Райнгольд уже десь у потязі сидить, тікає. Такого покидька ще пошукати, а Біберкопф з ним дружить, з чого ж він тепер житиме, з однією рукою, навіть з інвалідами війни зараз не надто панькаються.

Аж ось у паноптичній будові[210] чути якийсь рух, Карл зразу вивісив свій сигнальний прапорець, і об одинадцятій він уже в слідчого. Той, звичайно, витріщив очі. «Щось ви надто озлобилися на цього Райнгольда. Вже вдруге свідчите проти нього. Дивіться, щоб самі на слизьке не втрапили».

Та Карл дає такі точні показання, що відразу по обіді викликали машину, до якої сіли сам слідчий, два кремезні кримінальні поліцаї, а між ними Карл зі зв'язаними руками. І помчали у Фраєнвальде.

Їдуть знайомою дорогою. Добре їхати. Хай йому біс, якби ж знаття, як з тої машини вискочити. Зв'язали, сучі діти, нічого не вийде. Ще й револьвери мають. Нічого тут не вдієш, нічого не вдієш. Їдуть вони, ідуть, за вікном пролітає алея. Сто вісімдесят днів дарую тобі, Міцо, сядь до мене на коліна, мила дівчинко, а той покидьок, Райнгольд, іде по трупах, ну постривай, хлопче! Ще раз згадав Міцу, як вона казала: вкушу тебе за язик, а як вона вміла цілуватися, то що, куди поїдемо, праворуч чи ліворуч, мені байдуже, така мила дівчинка.