По дорозі слідчий запитує Карла: «Отже, коли ви прийшли, дівчина вже була мертва?» — «Так». — «Як ви можете це довести?» — «А що?» — «Ну, а коли ваш Райнгольд скаже, що це ви її вбили або допомагали йому у вбивстві?» — «Нести труп я йому справді допомагав. Але навіщо мені вбивати дівчину?» — «Та з тієї самої причини, з якої він її вбив чи нібито вбив». — «Та я ж зовсім не був з нею того вечора». — «Але ви були з нею вдень». — «Так, але потім не був. Коли я пішов, вона була ще жива». — «Вам буде складно довести своє алібі».

У машині слідчий знову допитується в Карла: «А де ви були ввечері чи вночі після цієї справи з Райнгольдом?» А бодай тобі! Доведеться розказати, як воно було. «Я поїхав за кордон, він дав мені свій паспорт, я й поїхав, бо якби все це виплило, то я тоді мав би алібі». — «Дивна річ! А для чого ви взагалі це робили? Ви що, були такими друзями?» — «Та були. Я людина бідна, а він мені грошей дав». — «А тепер він уже вам не друг чи в нього гроші скінчилися?» — «Він — мій друг? Ні, пане слідчий. Ви ж знаєте, за що я сиджу — за оцю справу зі сторожем і таке інше. То він мене здав».

Слідчий і комісар перезирнулися, машина мчить уперед, підстрибує на вибоїнах, алея проноситься повз них, тут я їхав з нею, 180 днів дарую тобі. «То ви побили горшки, і вашій дружбі настав кінець?» — «Трапляється й таке у житті. [Це він мене «на арапа» бере, але стріляного горобця на полові не обдуриш! Ага, постривай, я знаю, що сказати.] Взагалі-то справа в тому, пане слідчий, що Райнгольд людина дуже брутальна, він і мене хотів прибрати». — «Ось воно що! То він вже якимось чином діяв проти вас?» — «Ні, але робив такі натяки». — «А більше нічого?» — «Ні». — «Ну що ж, побачимо».

Труп Міци знайшли через два дні десь за кілометр від того видолинка. Як тільки інформація про цю справу потрапила в газети, зголосилися двоє садівників, які повідомили, що бачили в тому місці лісу чоловіка з великою валізою, схоже важкою. Обоє ще стали гадати, що то він тягне. А потім той чоловік сів відпочити у видолинку. Коли за півгодини вони поверталися тією самою дорогою, він і досі сидів там, із закасаними рукавами. Валізи вони не помітили, напевне, вона стояла внизу. Вони доволі детально описали того чоловіка: на зріст приблизно 1,75 метра, кремезний у плечах, чорний капелюх, світло-сірий літній костюм кольору «перець із сіллю», волочить ноги, ніби не зовсім здоровий, дуже високе чоло з поздовжніми зморшками.

У тому місці, на яке вказали садівники, є чимало видолинків, поліцейські собаки тут мало що допоможуть, тож вирішили перекопати всі довколишні ями, в одній із них тільки копнули кілька разів лопатою, як натрапили на велику коричневу картонну коробку, перев'язану шпагатом. Коли комісари її відкрили, то побачили, що там лежить жіночий одяг: подерта блузка, довгі світлі панчохи, стара брунатна сукня із вовни, брудні носові хустинки, дві зубні щітки. Коробка хоч і промокла, але не наскрізь; скидається на те, що пролежала вона тут недовго. Складно щось зрозуміти. Адже вбита дівчина була вбрана у рожеву блузу.