І треба ж було такому трапитися, щоб через два дні бляхар разом з двома своїми товаришами пішов на діло на Фріденигграсе і засипався. Стельмаха також спіймали, лише третій, той, що стояв на атасі, встиг утекти. В поліцейському управлінні швидко докопалися, що Карл брав участь у пограбуванні крамниці на Ельзасерштрасе, достатньо було порівняти відбитки його пальців з відбитками, залишеними на кавовій філіжанці.

Чого ж це я засипався, думає Карл, яким чином лягаві могли про все пронюхати? Це точно був той скурвий син, Райнгольд, це він їм доніс! На зло! Бо я не хотів з ним працювати. Негідник хоче мене завалити, от же ж наволоч, зумисне у пастку нас заманив. Такої погані ще світ не бачив! Карл потай передав стельмаху записку, що в усьому винен Райнгольд, то він їх підставив, я скажу, що він з нами був. У коридорі стельмах кивнув йому. Карл попросився до слідчого і в управлінні каже: «З нами ще був Райнгольд, але він встиг змитися».

Райнгольда взяли того ж дня в обід. Він усе заперечує, каже, що має алібі. Він аж побілів од люті, коли побачив тих двох під час очної ставки, яку влаштував слідчий, а ті гади дали свідчення, що він і на Єльзасерштрасе з ними був. Слідчий усе це вислухав, дивиться на їхні обличчя, бачить: щось тут нечисто, надто вже люті вони один на одного. І справді, через два дні з’ясувалося, що Райнгольд таки має алібі, він хоч і сутенер, але до цієї справи непричетний.

Уже початок жовтня.

Райнгольда випустили на волю, але лягаві знають, що за ним водяться грішки, і тепер стежать за ним особливо пильно. А їм обом, стельмаху і Карлові, слідчий вичитав, щоб ті більше не мололи дурниць, бо алібі Райнгольда підтвердилося. Обом залишалося тільки промовчати.

Карл сидить у своїй камері й аж кипить від злости. Якось до нього навідався шваґер, брат його розлученої дружини, з яким він і досі у приязних стосунках. Через нього Карл найняв адвоката — попросив підібрати досвідченого у карних справах. Такий знайшовся. Карл трохи його порозпитував, щоб дізнатися, наскільки той тямущий, а потім поцікавився, що тому буде, хто допомагав поховати труп убитого.

«А про що, власне, йдеться?» — «Ну, коли знайдеш людину, а вона вже мертва, і закопаєш її?» — «Може такого, кого ви хотіли сховати, кого застрелила поліція чи щось таке?» — «Ну, десь так, у всякому разі такого, якого не сам убив, але не хочеш, щоб його знайшли. То що за це буде?» — «А ви знали померлого, мали якусь вигоду з того, що поховали його?» — «Та ніякої вигоди, просто по дружбі, просто поміг, лежить собі мертвий, просто не хочеться, щоб його знайшли». — «Щоб поліція знайшла? Тоді це просто приховування знахідки. А за яких обставин загинула ця людина?» — «Не знаю, я не був при тому присутній. Просто говорю про чужу справу. Я й не помагав зовсім. Та й не знав нічого про це, зовсім нічого. Просто лежить людина, мертва. А мені кажуть: поможи перенести, треба закопати». — «А хто це вам каже?» — «Що? Щоб закопати? Ну, каже один. Я лише хочу знати, що мені за це буде? Чи я зробив якийсь злочин, коли поміг закопати?»