Вони спустилися пагорбом, а тут уже й ліс.

Гарно тут, у Фраєнвальде, це курорт, невеличкий курорт. Доріжки в саду, як завжди, акуратно посипані жовтою рінню, а он там, у глибині, ресторан із терасою, де ми тоді втрьох сиділи. У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швецарії є Діва, то така гора красива…

А потім він з нею подався до лісу, а мене спровадив, за кілька сотень продав я бідолашну дівчину тому покидьку, а тепер через нього й сиджу.

Ось і ліс, він осінній, він сонячний, верхівки дерев ані шелесть.

«Нам треба сюди, у нього був кишеньковий ліхтарик, не так легко знайти, але якщо я побачу це місце, то зразу впізнаю, там була галявина, і ще одна ялинка росла, зовсім крива, і видолинок». — «Тих видолинків тут багато». — «Зачекайте, пане комісаре. Ми задалеко зайшли, це було хвилин за 20 чи 25 пішки від готелю. Так далеко ми не заходили». — «Ви ж казали, що бігли». — «Але тільки в лісі, дорогою бігти було небезпечно, ми привернули б до себе увагу». Аж ось і галявина, і крива ялинка, все так само, як і того дня. Я твоя, її серце вбите, очі вбиті, рот убитий, може, ще трішки пройдемо, не тисни так сильно. «А ось і чорна ялинка, це те саме місце».

Тим краєм їхали вершники на низькорослих гнідих конях, їхали здалеку. Вони все напитували дорогу, аж поки дісталися до великого озера, там вони й спішилися. Прив'язали коней до крислатого дуба, вклякли на березі на коліна і стали проказувати молитви, а потім дістали човна й перепливли на другий бік озера. Вони оспівували це озеро, промовляли до нього. Ті вершники не збиралися шукати там скарбів, вони хотіли лише вклонитися великому озеру, бо в його глибинах лежав їхній вождь. Ось чому прийшли сюди ці люди[211].

Поліцаї прихопили із собою лопати, Карл-бляхар обійшов місцину і показав, де треба копати. Вгородили в землю лопати й одразу помітили, що земля м'яка, копають глибше, ще глибше, викидають землю з ями, тут уже хтось копав, у землі траплялися ялинові шишки, Карл-бляхар стоїть і дивиться, дивиться і чекає. Це ж тут було, точно, що тут, саме тут вони й закопали дівчину. «А як глибоко ви закопали?» — «Чверть метра, не більше». — «Тоді ми її уже знайшли би». — «Я точно знаю, що це тут. Копайте далі».

«Та що ж копати, якщо тут нічого нема?» Усе довкола перерили, з глибини ями викопали ще зелену траву, отже, тут нещодавно хтось копав — учора, а може, й сьогодні. Вона от-от має з'явитися, Карл весь час затискає рукою носа, вона, напевне, вже геть розклалася, стільки місяців минуло, ще й дощі. Один із тих, що копав у ямі, раптом запитує: «А в що вона була вбрана?» — «У темну спідницю й рожеву блузку». — «Шовкову?» — «Може й шовкову, в усякому разі тканина була ясно-рожева». — «Як оця?» — поліцейський тримає в руці клапоть мереживної шлярки, на ній земля, і хоча той клапоть брудний, але видно, що він рожевий. Поліцейський показує його слідчому: «Мабуть, від рукава». Працюють далі. Ясно, що тут щось було закопано. Вчора або навіть сьогодні тут хтось рився. Карл завмер на місці; таки справді той Райнгольд відчув, що запахло смаленим, викопав її і, напевне, кинув десь у воду. Ну й спритний! Слідчий відійшов убік і переговорюється з комісаром, розмова була довга, комісар щось занотовував у своєму записнику. Потім вони втрьох повертаються до машини; один поліцейський залишився на місці.