І вже за годину стельмах повернувся до кнайпи. А Карл-бляхар усе ще сидить там за столом, тож стельмах одразу й підсів до нього. Вже була дванадцята, коли Карл почав його розпитувати: «А з чого ти живеш?» — «Та з чого доведеться. А ти чим займаєшся?» — «Що підвернеться, тим і займаюся». — «Не довіряєш мені, боїшся сказати?» — «Але ж і ти не стельмах». — «Я такий самий стельмах, як ти бляхар». — «Оцього вже не скажи. Подивися на мою руку: бачиш, як попік? Я й слюсарною справою займаюся». — «На цій справі ти, напевне, й обпікся?» — «Та з тої справи нічого не вигоріло». — «А з ким же ти працюєш?» — «Ач який хитрун, усе хочеш знати». І Карл далі розпитує стельмаха: «А ти в якій спілці?» — «Шенгаузерський квартал». — «То ти ходиш до «Кеґельклубу?» — «А ти що, також там бував?» — «Та хто ж не бував у «Кеґельклубі»? Можеш поспитати, чи знають тамтешні завсідники Карла-бляхаря. До речі, там у вас ще є Пауль-каменяр». — «А ти його знаєш? Так це ж мій друг!» — «Ми колись разом із ним у Бранденбурзі[208] сиділи». — «Точно. Він там справді був. Послухай, а ти можеш п'ять марок позичити, бо у мене ні гроша, моя господиня погрожує викинути на вулицю, а в Авґустівський притулок я не піду, там постійно в якусь халепу втрапиш». — «П'ять марок? Тільки й усього? Та будь ласка». — «Красно дякую. Ну так, може, нарешті про ґешефт поговоримо?»

Стельмах виявився спритним хлопцем, тягається то з дівками, то з хлопами. А коли опиниться на мілині — позичає або краде. Тож він, бляхар і ще один з Шенгаузерської спілки вирішили діяти самостійно, швиденько взялися до роботи й прокрутили кілька справ. А що й де можна потягти, стельмаху підказали у спілці. Спершу вони поцупили два мотоцикли, тож у них з'явилася можливість вільно пересуватися й добутись навіть до околиць міста. Тепер вони не були прив'язані до Берліна, і якби трапилася нагода, могли б попрацювати й у передмістях.

Діло, яке вони вирішили провернути, виявилося доволі кумедним. На Ельзасерштрасе є крамниця готового одягу, а в спілці знайшлося кілька кравців, через яких можна було вигідно збути весь товар. І от підійшли вони до тієї крамниці десь близько третьої ночі, стоять біля дверей, аж тут — сторож, який саме робив обхід. А стельмах і питає його, що то за крамниця в цьому будинку, тут інші пристали до балачки, зайшла мова про крадіжки, мовляв, зараз дуже небезпечні часи, багато хто ходить на діло з револьвером, і якщо таких хтось застукає, запросто й пристрелити можуть. Ні, кажуть інші, вони самі на таке ніколи б не пішли, та й хіба у тій крамниці, що нагорі, є що брати? Ще б пак, там повно речей: чоловічі костюми, пальта, чого лиш душа забажає. Ну то було би незлецьки піднятися туди й оновити гардероб. «Та ви з глузду з'їхали, чи що? Навіщо ж завдавати чоловіку таких неприємностей?» — «А хто тут каже про неприємності? Які ще неприємності? Наш сусід також людина, та й грошей у нього, мабуть, не густо, а що вони тобі платять за сторожування, га, колего?» — «Знаєте, такий мізер, що краще й не питати. Коли людині шістдесят і вона одержує всього кілька пфеніґів пенсії, тоді з нею можуть робити, що захочуть». — «От я й кажу, стоїть тут старий чоловік серед ночі, ще й ревматизм підхопити може, ви ж, напевне, й на війні були?» — «Аякже, служив у ландштурмі в Польщі, лиш не подумайте, що був на земляних роботах, я воював на самій передовій, у шанцях сидів». — «Можете й не розказувати, самі добре знаємо: якщо голову не тримаєш під пахвою, то женуть в окопи, а тепер ти стоїш тут, колего, й наглядаєш, щоб ніхто нічого не поцупив у тих поважних панів. Ну то що, сусіде, може провернемо разом одну добру справу? А де ти сидиш?» — «Ні, ні, знаєте, то мені завеликий ризик, навпроти квартира господаря, а що як він почує, в нього такий легкий сон». — «Та ми тихо, як миші, кажу ж тобі. Давай вип'ємо з тобою кави, у тебе ж є на чому її приготувати? Посидимо, побалакаємо. Навіщо тобі так старатися, дбаючи про добро того жирного кнура?»