І ось відкрили валізу, в якій лежала Міца. Вона була донькою трамвайного кондуктора з Бернау. У родині було троє дітей, мати пішла від чоловіка й виїхала з міста, а чому, того ніхто не знає. Міца залишилася вдома за хазяйку, і на ній була вся хатня робота. Часом увечері вона їздила до Берліна на танці — до Лестмана та у заклад, що навпроти, кілька разів кавалери брали її з собою в готель, а потім було вже пізно повертатися додому, і вона залишалася ночувати у Берліні, потім вона познайомилася з Євою, і так воно й пішло. Вони були зареєстровані у відділку на Штеттинському вокзалі. Для Міци, яка спершу звалася Сонею, почалося приємне життя, у неї було багато знайомих і чимало друзів, але згодом вона постійно жила тільки з одним, то був сильний чоловік з однією рукою, якого Міца покохала з першого погляду й любила до кінця свого життя. А кінець той був жахливий, погано вона скінчила. І за віщо, чому, що такого вона зробила, вона приїхала з Бернау й потрапила у вир Берліна, вона не була безневинною, звісно, що ні, але плекала в собі щире, незгасне кохання до того, хто став її чоловіком і біля якого вона упадала, як біля малої дитини. Її вбили, бо вона випадково опинилася поряд із цим чоловіком, от таке життя, й годі тут щось збагнути. Вона поїхала у Фраєнвальде, щоб захистити свого друга, а там її задушили, вбили, і її не стало, таке життя.

Потім зробили зліпок з її шиї та обличчя, й тепер Міца стала кримінальною справою, таким собі речовим доказом, сполучною ланкою у цій справі, подібною до телефонного кабелю, а так її більше немає. З якогось матеріалу, схожого на целулоїд, зробили з неї муляж[213], розфарбували природними кольорами, виглядає як жива. І ось Міца, точніше її обличчя та шия, стоїть у шафі з документами, ходімо, ходімо, зараз будемо вдома, Ашинґер, маєш мене втішити, я твоя. Вона стоїть за склом, її обличчя убите, її серце убите, її лоно убите, її усмішка вбита, маєш мене втішити, ходімо.

І обернувся я, і побачив скрізь неправду, що чинилась під сонцем[214]

Франце, чому ти зітхаєш, Францику, Єва постійно навідується до тебе й запитує, про що ти думаєш, але відповіді не отримує, так і йде без відповіді, чому ти зіщулився й пригинаєшся, пригинаєшся, ховаєшся за рогом, за фіранкою, а ще ходиш маленькими, дрібними кроками? Ти ж знаєш життя, ти ж не з неба впав, ти маєш добрий нюх на такі речі й про щось здогадуєшся. Нічого не бачиш, нічого не чуєш, але відчуваєш, не наважуєшся поглянути в той бік, відводиш погляд, але й не тікаєш, для цього ти надто рішучий, ти стис зуби, ти не боягуз, але не знаєш, що тобі робити, чи стане тобі снаги і сил звалити на свої плечі такий тягар.