А що стосується мистецтва, то тут ми зробили ось що: ми виштовхнули витвори мистецтва з реальности в царство ілюзії або, кажучи по-простому, в царство обману. «Життя» ми сприймаємо серйозно, а для мистецтва ми виділили дивовижно мізерну сферу розваг. Як серйозні, зайняті люди ми звертаємося до мистецтва лише в години розслаблення з восьмої до десятої вечора, в театрі, а протягом дня — хіба що в автобусі. Так само ми вчинили і з релігійними справами. Для релігії ми виділили недільні й святкові дні та призначили певну кількість службовців, щоб вони нею займалися. Певний пієтет щодо цих речей ще зберігається. Проте виглядає так, що в релігії та мистецтві деякі люди усвідомлюють теперішню ситуацію зовсім по-іншому, ніж більшість їхніх сучасників. Як побожність у неділю не є останнім словом релігії, так і старий Файхінґер не є останнім словом у мистецтві. Мистецтво було і залишиться рідкісною річчю. Витвір мистецтва виконує подвійну функцію: пізнавати (так, саме пізнавати, всупереч усім «філософам») і творити нове. Тому я завершу свій історичних огляд третім узагальненням про мистецтво:

Витвори мистецтва мають справу з правдою.

Епічний митець може й сьогодні з цілковитою серйозністю використовувати форму повідомлення.

Епічний твір відкидає дійсність

Після аргументів, які я навів на користь форми повідомлення в епіці, я хочу полишити цей пункт, і коли я вже його полишаю і ще раз озираюся, то раптом завмираю на місці й приходжу до висновку, який суперечить попередньому. Отже, я читаю кілька сторінок з «Дон Кіхота» і бачу: те, про що там ідеться, є — зумисно — неправдою, причому для обох сторін: як з боку автора, так і з боку читача! І все-таки, ні, саме тому — ось як воно виходить — було обрано форму повідомлення! Нараз я звертаю увагу на це «саме тому». Автор обирає форму повідомлення, яка дозволена лише у сфері так званих фактів, він використовує її для своїх явних не-фактів, і з цього виходить щось таке, що надзвичайно хвилює й приносить задоволення, неймовірну квоту задоволення. Тут ми маємо справу з характерною переорієнтацією мистецтва в матеріалістично-наукову добу. Перед нами фактично чудовий, нічим не зв'язаний вільний процес письменницького вимислу. Чим же є вимисел — зухвалим, нестримним повідомленням не-фактів, явних не-фактів? Це гра з реальністю або, за словами Ніцше, зверхній насміх над фактами, ба навіть над реальністю як такою. Звідси розуміння: це неправда, а також: все-одно тут потрібна форма повідомлення. Тут людина вступає в конкуренцію з цією кам'яною, твердою й масивною реальністю й чаклує над нею, видуває мильні бульбашки з тієї самої матерії, з якої Творець витворив усю важку землю, небо і всіх звірів та всі їхні долі. Ми опинилися на дуже, дуже достойному, гідному людини терені вільної фантазії.