Форма повідомлення вказує на суверенну волю людини, принаймні волю автора всупереч знанню і науці гратися з реальністю. І тут стає можливим усе, про що тільки можна помислити, сила тяжіння усувається, так само, як і всі інші фізичні закони — але тієї ж таки миті стає очевидним: сила тяжіння і всі закони існують, але ми, ми можемо все, у формі повідомлення ми розповідаємо про зовсім інший світ. Художня література — це більше, ніж сон. Сновидіння також грається з реальністю, але в нашому відчутті воно фатально й обтяжливо пов'язане з реальністю. В художній літературі легкість та насміх над реальністю сягають своєї досконалости. Звідси — величезний виграш задоволення, яке надає форма повідомлення при художньому вимислі, задоволення як для автора, так і для читача.

А тепер порівняйте, поставивши поряд з цією легкістю оту незграбність та важкість більшости сьогоднішніх та раніших романів. У своєму невігластві автори навіть не підозрюють, що за інструмент потрапив їм до рук. Вони підлаштовуються під раціоналізм та природознавчу добу, яка скрутила в’язи художній літературі. Тож автори гадають, що їм необхідно обнюхувати реальність замість того, щоб з нею гратися або навіть відкинути від себе. Вони гадають, що зроблять найкраще з можливого, якщо будуть якомога справжніми й такими, як природа. Так ніби це насправді можливо. Природі не залізеш до черева, та й пажів, що притримують шлейф, їй також не потрібно. Ці автори розводяться про те, що вони дуже правдиво, майже документально відтворили історію певної епохи, або родини, або окремої людини, настільки достовірно й близько до дійсности, наскільки це було можливо. Імовірно, навіть за допомогою методів теоретика, історика. Якщо порівняти всі ці зусилля та їхній результат зі сферою надреального, на яку я вказав на початку як на один зі стовпів форми повідомлення, а також зі сферою художнього вимислу, що є другим стовпом форми повідомлення, то настільки убогими, жалюгідними, ба навіть бурлескними видаються тоді натуралісти, які гадають, що форму повідомлення треба сприймати буквально. Тепер ви ясно бачите співвідношення обох художніх сфер, що, як я показав, пов'язані в епіці з формою повідомлення: фантастичної сфери та сфери художнього вимислу, яка є сутим запереченням реальної сфери й уможливлює гру з реальністю, а також — надреальної сфери, тобто сфери нової правди та цілком іншої реальности.

Тож тепер можна знову говорити про форму повідомлення. Так ця форма стає знову правдивою у сфері епічного твору мистецтва, тут більше не йдеться про обман, фантазії, художній твір більше не є неправдивим, заплутаним й не гідним уваги, художній твір більше не деградує до суб'єктивістської забавки, і якщо справді епічний твір вдається до імперфекту й гордо повідомляє про щось, то цим він лише показує, що пам'ятає своє походження, знає своє місце і ранг у духовному житті.