Мені не варто окремо наголошувати, що здатність піднятися до цієї сфери показового й простого відрізняє епічного митця від романіста, зайнятого солідним, буржуазним літературним ремеслом. Це ремесло імітує, не проникаючи в реальність, і аж ніяк не пронизуючи її наскрізь, воно залишається на поверхні реальности. Справді продуктивний митець має зробити два кроки: він мусить упритул наблизитися до реальности, до її об'єктивної речевости, її крови, запаху, а потім він має пронизати її — в цьому полягає специфіка його роботи. Перший крок — це вже крок кожного доброго письменника, і тут видно, що кожен епічний автор починається з доброго письменника. До речі, сьогодні скрізь, також і в епічному, є терпимі й добрі літературні таланти, але письменники з них виходять слабкі. Тож природно, що епічні твори в них ніколи не народжуються. Адже як можна сподіватися пронизати реальність, коли цього навіть не збираються робити й не мають достатньо сил, щоб бодай ухопитися за реальність? А по-друге, є достатньо — власне, ще не зовсім достатньо — просвітницьких та описових романів, які процвітають лише у сфері літераторства, але їхні автори не мають жодних більших амбіцій або ж вони, як і їхня публіка, нічого іншого і знати не бажають. Та найгіршими є треті псевдопоетичні побудови, які навіюють нудьгу, оскільки кожен бачить: це зовсім не епічний автор, він жодним чином не любить реальности, він навіть не докладає жодних зусиль, щоб вловити її, він фантазує просто з повітря. Гомер, звичайно, був сліпим, але тільки тоді, коли вже співав, — до того він мав гострий і непідкупний зір, він знав грецькі й троянські землі та їхні суспільства як свої п'ять пальців.

Я щойно показав, у чому я вбачаю правомірність форми повідомлення в епічному, тепер я хотів би змалювати це в гіпотетичній історичній перспективі.

Очевидно, в ранню добу літературної творчости, тобто загалом людства, мова йшла лише про те, щоб щось повідомити, формально повідомити, і справді, тому, що було повідомлено, вірили й вірили завжди. До повідомлення належала і віра в нього; «повідомляти» означало «повідомляти правду». Тоді реальність, сон і фантазія були значно менше розділені, ніж сьогодні, до того ж нез'ясованість багатьох речей, допитливість і страх спонукали людей вірити всьому, що було сказано чи повідомлено. Такий затуманений первісний стан ми зустрічаємо в примітивних людей та народів і зараз, і коли в судах ми маємо справу зі свідченнями та фальшивими свідченнями під присягою, то й сьогодні можемо спостерігати в деяких простакуватих людей цей дитячий прастан свідомости, в якому змішуються сни, фантазії та реальність. Але я припускаю, що в часи, коли співав Гомер, ті речі, про які він повідомляв, здавалися наділеними високим ступенем правдоподібности; люди вірили, що Одіссей справді застряг на острові у Каліпсо, що сирени справді співали, і, між нами кажучи, віднедавна ми знаємо, що в цих міфах і сагах насправді є набагато більше правди, навіть історичної, ніж гадали раніше. Та в нас сьогодні все виглядає так: ніхто нічому не вірить, реальність, фантазія і бажання різко й тверезомисно розмежовані між собою.