Я все це вислуховую: нарешті правильне пояснення, аж тут ми навіч стикаємося з нашою псевдораціоналістичною задуреною епохою (раціоналізм може бути грандіозним, але наша епоха не є раціоналістичною). Це пояснення з ілюзією, з позірністю, з «Так Ніби», воно вбиває літературу. Якщо таким мають бути мистецтво й базова форма епічного, що обидві сторони — автор і читач — прикидаються, і нам наперед відомо про цю домовленість, тоді не варто писати навіть одного слова.

Та ця справа з формою повідомлення виглядає зовсім інакше. Коли фройляйн Амалія Леммеркальб[256] читає уривок зі свого останнього роману і там про щось оповідається, ні — я їй не вірю. Цій авторці я не вірю в жодному слові, справді, про це між нами домовлено. Але що відбувається, коли починає розповідати Гомер, коли Данте йде через пекло, коли Дон Кіхот сідає на свого коня й Санчо Панса на своєму віслюку скаче навздогін — там також просто формально про щось повідомляється, чи не так?

Прихильники старої естетики скажуть: безперечно, тут також просто формально про щось повідомляється, немає жодних історичних документів, у яких згадується Дон Кіхот, і, звісно, віслюки мандрували через Іспанію так само, як віслюки мандрують через усі ландшафти у всі часи, але цей особливий віслюк із Санчо Пансою, про нього також немає жодних історичних документів.

Що ж робить цього особливого віслюка переконливішим від усіх інших віслюків? Тут я підійшов до центрального пункту. Очевидно, крім сфери історичних фактів, підтверджених джерелами, існує екзистенція або сфера екзистенції, про яку можна повідомляти формально, повідомляти у формі імперфекту, й таке повідомлення також вимагає від мене, від читача або слухача певної віри — тож за таких обставин має сенс писати, бо між автором та читачем встановлюються щирі стосунки, які ґрунтуються на обґрунтованій взаємній довірі.

Те, що підносить якусь вигадану подію, подану у формі повідомлення, зі сфери просто придуманого й записаного до іншої, правдивої сфери, сфери суто епічного повідомлення, — це показовість подій та персонажів, зображених у формі повідомлення. Йдеться про важливі засадничі ситуації, базові ситуації людського буття, які тут розробляються, це визначальні позиції людини, що постають у цій сфері, вони розбиралися тисячі разів і тому є правдивими, і тому про них можна так повідомляти. Так, ці образи — це не платонівські ідеї, цей Одіссей, Дон Кіхот, мандрівний Данте, усі ці людські ситуації завдяки своїй первинності, істинності та силі переконання стоять вище розібраних істин буденности. Таким чином, над дійсністю здіймається ціла низка образів, хоча їх не так уже й багато, про яких знову і знову можна писати художні твори.