– Покиньте, будь ласка, свої секрети, – ухиляючись, рішуче пробасив Марченко. – Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової[423] і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

– Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! – уперто сказав він. – Яка там постанова?

Товарищ Хрущ здивовано подивився на «дивака»[424] і безпорадно розвів руками.

– Я голосно говорити не можу! – сказав він. – Постанова дуже секретна.

– Ну, тоді і не треба, – добродушно посміхнувся Марченко. – Тоді й не говоріть.

Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

– Ах ти Колю, мій Колю, – козлітоном заспівала вона, – нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» і, подивившись, промовив тихо:

– Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

– Ні, Колю, – сказала Спиридонова, раптом замислившись, – я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

– Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? – ледве чутно промовив він.

– Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Політбюра? – Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав – Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

– Нє! – тихо скрикнувши, заперечив він. – Це до секретної постанови не має ніякого відношення.

– Ну, так хто ж? – спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: – І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

– Ні, я так не можу, – безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

– Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!