– Цілком правильно, Колю, – не менш серйозно промовила Спиридонова. – Це ти так думаєш… і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріюса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме – в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.

– І я не знаю! – коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина, їй-богу.

– Дякую за компліменті – не повертаючи голови, кинула жінка. – Тільки от що я думаю, – несподівано перекинулась вона на іншу тему. – Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю[426] взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

– Хто його знає… У всякому разі,– Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін, – у всякому разі… це видніше самому Колі.

– Мені нічого не видно! – мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ. – Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І… взагалі я прошу…

Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко не забіг.

– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова.

– Ти ж мені потрібний. – Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

– Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою. Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки. За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.

ІІІ

ІІІ

Письменник знову з полегшенням зідхнув: він скінчив і розділ другий. Увесь стіл був засипаний попелом з цигарок[427]. Проте попіл його не тривожив. Переглянувши другий розділ, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому і «бірюзове небо», і «післяобіднє сонце», подобався «глибинний неприємний сміх» Ліди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те місце, де Ліда пропонує Марченкові вкинути її в Лопань.

– Як це вона симпатично сказала, – думав письменник. – «Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от беріть мене, маленьку і т. д.». Страшенно симпатично.

Захоплювався письменник і «ледве вловимим запахом», що «асоціюється з народженням нового невідомого життя». Подобався йому і товариш Хрущ, себто в тому сенсі подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичні палаци: то він уявляв себе чистим, як сльоза[428], то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарешті, з великим задоволенням констатував, що він нарешті робиться корисною людиною і що він має цілковиту рацію і право входити до пролетарської літорганізації.