«Серапіонові брати» – петроградське угрупування російських письменників початку 1921 р. при видавництві «Світова література». Назву товариство прибрало за заголовком книжки німецького письменника-романтика Е. Т. А. Гофмана (1776–1822). Очолював групу В. Шкловський, котрий, як теоретик-формаліст, убачав головним завданням «оволодіти технікою письменницького ремесла», експерименти і пошуки нових форм та шляхів подолання примітивізму і спрощеності в літературній творчості. В цю групу входили також І. Груздєв, М. Зощенко, Вс. Іванов, В. Каверін, Л. Лунц (теоретик та ідеолог групи), М. Тихонов, К. Федін та інші.

Мова – мається на увазі стаття М. Сулими «Фразеологія Миколи Хвильового» (Червоний шлях. – 1925.—№№ 1–2.—С. 263–290).

«Вальдшнєпи» – (вальдшнепи – темно-руді лісові птахи з родини куликів, довгодзьобі, довжиною близько 35 см, на них полюють), роман М. Хвильового, який він саме на той час писав. Творча історія роману значною мірою вплинула на трагічну розв'язку його долі. Певний відгомін тих обставин вчувається у «Передмові» до Вибраних творів М. Хвильового, – див. примітки до новели «Я (Романтика)» цього видання. Ще більш однозначно на користь можновладних опонентів висловився письменник щодо другої частини роману (журнал «Вапліте» № 6 за 1927 р. був повністю знищений із-за цього роману та статті Івана Сенченка «Де хвилі…»), у покаянному листі від 22 лютого 1928 р. з Відня, де він на той час лікувався: «…кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, знищивши, думав тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я» (Комуніст. – 1928.—29 лют.). Однак нічого вже не могло врятувати письменника, оскільки незадовго перед тим пролунав «височайший» присуд: «…Вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якнайшвидше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіанською роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, – все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не можна не звучати!) більш ніж дивно. В той час як західноєвропейські пролетарі те їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»… Шумський (тодішній нарком УРСР, заарештований і висланий з України на початку 1933 р. – П. М.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна, лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростущу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську (Сталін Й. В. Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У (Лист від 24. IV 1926 р.) // Сталін Й. В. Твори.—К., 1949.—Т. 8.—С. 152–153).