3

Вечір був сльотавий, вітряний. Вулиця Кастровіль була вся в липкій багнюці, а в Китайському кварталі вода піднялася так, що мешканцям довелося прокласти дошки через вузьку вуличку, яка розділяла їхні халупи. Хмари на вечірньому небі мали сірий щурячий колір, і повітря було не просто вологе, а холодно-сире і пробирало до кісток. Гадаю, різниця полягає в тому, що вологість спускається зверху, а сирість піднімається з землі, з гнилизни і бродіння. Пообідній вітер ущух, лишивши по собі мокре знеможене повітря. Було достатньо холодно, щоб зірвати ромову завісу в Адамовій голові, водночас не повернувши несміливості. Адам швидко йшов небрукованим тротуаром і дивився собі під ноги, щоб не влізти в калюжу. Провулок тьмяно освітлювався сигнальним ліхтарем там, де його перетинала залізнична колія, а ще круглою лампою, що світилася на ґанку закладу Дженні.

Адам пам’ятав інструкції. Він порахував два будинки і мало не проминув третій, такі високі й рясні розрослися перед ним кущі. Він поглянув через хвіртку на темний ґанок і повільно пройшов зарослою стежкою. У напівтемряві побачив занедбану веранду і розхитані сходи.

З дощок обшивки давно облізла фарба, у саду ніхто не працював віками. Якби не тоненькі смужки світла, що пробивалися по краях запнутих гардин, він би і не зупинився, вважаючи, що в будинку ніхто не мешкає. Сходинки прогиналися під його вагою, а дощаний настил веранди рипів.

Вхідні двері прочинилися, і він побачив якусь неясну фігуру, що трималася за кулясту ручку.

— Заходьте, будь ласка,— промовив м’який голос.

Приймальня була ледь освітлена невеличкими лампочками під рожевими абажурами. Адам відчував у себе під ногами товстий килим. Він бачив поліровані меблі й відблиск золочених рам для картин. У нього виникло миттєве враження багатства і порядку.

М’який голос провадив:

— Вам слід було б одягнути дощовик. Ми вас знаємо?

— Ні, не знаєте,— відповів Адам.

— А хто вас прислав?

— Один чоловік у готелі.

Адам вдивлявся в дівчину, що стояла перед ним. Вона була убрана в чорне, без жодних прикрас. Обличчя мала пильне — гарненьке і пильне. Він спробував зрозуміти, яку тварину, яку нічну звірину вона йому нагадує. То був якийсь потаємний хижий звір.

Дівчина сказала:

— Я підійду ближче до лампи, якщо хочете.

— Не треба.

Вона засміялася.

— Сідайте — отут. Ви сюди прийшли по щось, еге ж? Якщо скажете мені, чого хочете, я пришлю до вас відповідну дівчину.

У її тихому голосі відчувалася якась чітка, хрипка сила. І вона добирала слова, як добирають квіти у різнорідному садку, і не квапилася з добором.