— Який-такий Джо?

— Ти ж повсякчас говорив, щоб ми тебе називали Джо. А містер Гамільтон каже, що ти Рой.

Рой засміявся і стрибнув у машину Віля.

— Знаєш, чому я казав називати мене Джо?

— Ні. Чому?

— Бо моє ім’я Рой,— він обірвав сміх і суворо звернувся до Адама.— Візьміть ту книжку з-під сидіння і вивчіть її як слід. Чуєте?

— Неодмінно,— відповів Адам.

Розділ 30

1

Як і в біблійні часи, в ті дні також траплялися дива. Минув тиждень після того уроку, і «форд» уже стрибав Головною вулицею Кінг-Сіті і, трясучись, зупинився перед поштою. Адам сидів за кермом, Лі поруч з ним, а хлопчики, величні й виструнчені, на задньому сидінні.

Адам подивився собі під ноги, й усі четверо проскандували в унісон:

— Гальмо увімкнути — газу піддати — перемикач вимкнути.

Двигун заревів і зупинився. Адам трошки посидів, знесилений, але гордий, і потім вийшов з машини.

Поштмейстер визирнув з-за ґрат своєї золоченої клітки.

— Бачу, ви придбали собі оту чортівню,— сказав він.

— Треба йти в ногу з часом,— відповів Адам.

— Передбачаю, що прийдуть часи, коли коня вдень зі свічкою не знайдеш, містере Траск.

— Може, й так.

— Вони змінять вигляд нашого краю. Торохтітимуть повсюди,— провадив поштмейстер.— Навіть тут це відчувається. Раніше люди приїжджали забрати свою кореспонденцію раз на тиждень. Тепер з’являються щодня, а то й двічі на день. Жити, бач, не зможе без свого клятого каталогу. Гасають туди-сюди. Повсякчас гасають, як навіжені.