Поки готувався обід, Адам сидів і дивився поперед себе. Він знав, що потребує допомоги Лі, навіть якщо той просто слухатиме, бо це внесе ясність у думки.

Кел вивів брата надвір і потягнув до каретного сараю, де стояв їхній високий «форд». Він прочинив дверцята і сів за кермо.

— Давай, залізай! — скомандував він.

— Але ж тато сказав, щоб ми до машини і близько не підходили,— запротестував Арон.

— Він не дізнається. Залізай!

Арон несміливо сів на заднє сидіння. Кел крутив кермо.

— Ту-ту! — вигукнув він, а потім сказав: — Знаєш, що я думаю? Наш дядько Карл був багатий.

— Ні, не був.

— Закладаюся, що був.

— Гадаєш, тато нам збрехав?

— Я цього не казав. Просто закладаюся, що він був багатий.

Вони трохи помовчали. Кел відчайдушно крутив кермо на уявних поворотах, а потім сказав:

— Закладаймося, що я про все дізнаюся.

— Як це?

— А на що ти закладаєшся?

— У мене нічого немає,— відповів Арон.

— А твій свисток з оленячої ноги? Я ставлю оцю-о мармурову кульку проти твого свистка, що нас сьогодні відправлять спати одразу по вечері. Згода?

— Мабуть,— невпевнено протягнув Арон.— Але навіщо?

— Тато схоче поговорити з Лі. Я збираюся підслухати.

— Ти не одважишся.