«Любий Адаме, не забудь про своїх друзів у часи процвітання. Карл ніколи не витратив і мідяка. Він видушував усе, що можна, з кожного долара, аж поки орел на ньому не починав верещати. Сподіваюся, ви з дружиною отримаєте дещицю радості від цих грошей. Чи немає там у вас часом вакансії для чудового адвоката? Я маю на увазі себе. Твій старий приятель Джо Гарвей».

Адам з-понад листа подивився на хлопців і на Лі. Усі троє чекали, щоб він продовжував. Адам стиснув рот у жорстку лінію. Склав листа, засунув його у конверт і сховав конверт у внутрішній кишені.

— Якісь ускладнення? — спитав Лі.

— Ні.

— Мені здалося, що ви занепокоєні.

— Ні. Мені шкода брата.

Адам намагався розкласти по поличках інформацію з листа, але думки розбігалися, як сполохані курчата. Йому хотілося побути на самоті й усе обміркувати. Він сів у машину і невидющо подивився на механізми управління. Він не міг згадати жодної дії.

— Потрібна допомога? — спитав Лі.

— Дивно! — сказав Адам.— Я не можу згадати, як її заводити.

Лі та хлопці почали тихенько:

— Іскра вгору — газ униз, перемкнути на «Бат».

— Ага, так. Звісно, звісно.

І коли велетенська бджола загуділа, Адам почав крутити ручку «форда», підганяти іскру і перемикати на «Маг».

Вони повільно доїхали нерівною дорогою до своєї лощини з крислатими дубами, і тут Лі сказав:

— Ми забули купити м’ясо.

— Та невже? А я гадав, що купили. Нічого, поїмо щось інше.

— Може, яєчню з беконом?

— Чудово. Просто чудово.

— Завтра ви схочете відіслати свою відповідь,— сказав Лі.— Тоді ми й купимо м’ясо.

— Мабуть, так.