— Може, воно якось випливе пізніше,— припустив Лі.

— Як на мене, ти занадто переймаєшся дитячими справами. Скоріш за все, воно нічого не означало.

— Та ні, ще й як означало. Як ви гадаєте, містере Траск, думки людей стають важливими у певному віці? Чи ваші відчуття зараз гостріші, а думки ясніші, ніж коли вам було десять років? Чи ви так само добре бачите, чітко чуєте, чи вам усе так само смакує?

— Напевне, ти маєш рацію.

— Однією з величезних помилок, як мені здається,— промовив Лі,— є думка, що час приносить людині багато чого, крім років і смутку.

— І пам’яті.

— Так, і пам’яті. Якби не пам’ять, час був би проти нас безсилий. То про що ви хочете зі мною поговорити?

Адам витяг з кишені лист і поклав на стіл.

— Я хочу, щоб ти його прочитав, прочитав уважно, а потім — поговоримо.

Лі надягнув свої окуляри-половинки, розгорнув листа ближче до лампи і прочитав.

— Ну, що скажеш? — спитав Адам.

— А тут часом немає вакансії для адвоката?

— Що? А, розумію. Ти жартуєш?

— Ні,— відповів Лі.— Я не жартував. У своїй непрямій, але чемній орієнтальній33 манері я натякав, що волів би вислухати вашу думку, перш ніж висловити свою.

— Ти говориш мені різкості?

— Так,— відповів Лі.— Я відкидаю свої орієнтальні манери. Я старішаю і стаю уїдливим. А також нетерплячим. Хіба ви не чули, що всі служники-китайці, коли старішають, залишаються відданими, але виявляють незгідливість?

— Я не хотів тебе образити.

— А я і не образився. Ви хочете поговорити про цей лист. То говоріть, і з ваших слів я зрозумію, чи можу я висловити свою думку чесно, чи краще просто підтримаю вас у вашому ставленні до ситуації.

— Я нічого не розумію,— безпорадно поскаржився Адам.

— Ви ж знали свого брата. Якщо не розумієте ви, як можу зрозуміти я, котрий його ніколи не бачив?