2

По вечері, коли Лі перемив посуд, Адам промовив:

— Думаю, хлопці, вам слід уже лягати. День був нелегкий.

Арон кинув на Кела швидкий погляд і спроквола витяг з кишені свисток з оленячої ноги.

— Він мені не потрібний,— сказав Кел.

— Тепер він твій,— сказав Арон.

— А я його не хочу. І не візьму.

Арон поклав кістяний свисток на стіл.

— Він чекатиме на тебе тут.

— Про що суперечка? — втрутився Адам.— Здається, я сказав, щоб ви йшли спати.

Кел зробив невинне личко малої дитини:

— А чому? Ще зовсім рано.

— Я не сказав вам усієї правди,— пояснив Адам.— Мені необхідно поговорити віч-на-віч з Лі. Уже стемніло, і ви не можете гуляти надворі, тому я й прошу, щоб ви лягали, або принаймні пішли до себе в кімнату. Вам ясно?

— Так, сер,— хором відповіли обидва і пішли слідом за Лі до своєї спальні в глибині дому. Потім, уже в нічних сорочках, вони повернулися сказати батькові добраніч.

Лі зайшов до вітальні та причинив двері, що вели у вестибюль. Він узяв свисток з оленячої ноги, уважно огледів його і поклав на стіл.

— Хотів би я знати, що там сталося,— промовив він.

— Ти про що це, Лі?

— Перед вечерею вони побилися об заклад, і Арон програв. Про що ж ми говорили?

— Пам’ятаю, я лише сказав, щоб вони йшли спати.