Спіральки стали такі малі, що лінії від олівця зійшлися разом, і виникла блискуча чорна крапка.

— Ти даремно так тривожишся, Лі, воно того не варте,— говорив Кел дуже спокійно.— Ти, напевне, помиляєшся. Послухати тебе, так я когось убив. Заспокойся, Лі. Заспокойся.

У кімнаті запала тиша. Коли за мить Кел озирнувся, Лі вже не було. Чашка кави на комоді пускала струмочок пари. Кел випив каву, хоча вона була дуже гаряча, і повернувся до вітальні.

Батько винувато подивився на нього.

— Вибачте мені, батьку,— сказав Кел.— Я не знав, що ви це так сприймаєте.

Він узяв пачку грошей з камінної дошки, де вона лежала зараз, і поклав у кишеню піджака, де вона лежала раніше.

— Подивлюся, що можна з цим зробити,— голос його звучав невимушено.— А де всі решта?

— Абрі треба було додому. Арон пішов її проводити. Лі кудись вийшов.

— Піду і я пройдуся,— сказав Кел.

4

Був пізній листопадовий вечір. Кел прочинив вхідні двері й побачив у шпаринку плечі й голову Лі на тлі білої стіни французької пральні через вулицю. Лі сидів на сходинках, незграбний у своєму важкому пальті.

Кел зачинив двері та пройшов вітальнею.

— Шампанське викликає спрагу,— пояснив він. Батько не підвів на нього очей.

Кел нишком вислизнув через кухонні двері та пройшов пожовклим городом Лі. Потім переліз через високий паркан, знайшов широку дошку, яку використав як місток через величезну чорну калюжу, і вийшов на вулицю Кастровіль між булочною Ланга і майстернею лудильника. Він пройшов вулицею Стоун, де розташована католицька церква, звернув ліворуч, проминув будинок Карріаги, будинок Вільсонів, будинок Забала, а біля будинку Стейнбеків звернув ліворуч на Центральну авеню. За два квартали від Центральної, за Західною школою, він знову взяв ліворуч.

Тополі перед школою вже майже зовсім облетіли, але вечірній вітер ще зривав і носив поодинокі жовті листочки.

Кел немов заціпенів. Він не відчував, яке холодне стало повітря від морозу, що сповзав на місто з гір. За три квартали від себе він побачив освітлену вуличним ліхтарем високу фігуру брата, який ішов йому назустріч. Він упізнав братову ходу і поставу, бо дуже добре їх знав.

Кел уповільнив кроки, і коли Арон наблизився, сказав:

— Привіт. Я вийшов тебе шукати.

— Мені дуже шкода, що сьогодні все так вийшло,— сказав Арон.