Кел повільно повернувся до письмового столу. Лі спостерігав за ним, затамувавши подих, як лікар чекає реакцію на ін’єкцію. Він бачив реакції, які спалахували у Келі — лють від образи, войовничість, а за цим — скривджені почуття, а по тому — початок полегшення.

Лі зітхнув. Він доклав стільки зусиль, стільки душевності, і його зусилля, схоже, досягли мети.

— Ми — жорстокі люди, Келе,— сказав він лагідно.— Тебе не дивує, що я включаю й себе? Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних і щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі.

Кел обернув голову до Лі, й обличчя його втратило свою напруженість. Він усміхнувся, і Лі зрозумів, що не обдурив хлопця повністю. Кел здогадався, що то був задум — чудово виконаний задум, і відчував вдячність.

Лі провадив:

— Ось чому я включаю себе. Це наша спільна спадщина, і нема значення, як давно наші пращури залишили свої землі. Усі кольори і суміші серед американців відчувають у собі щось спільне. Це порода, яка створена випадково. Тому ми такі надмірно сміливі й надмірно боязкі — добрі й жорстокі, як діти. Ми надмірно гостинні й водночас страшимося чужаків. Ми хвалькуваті та вразливі. Ми надто сентиментальні та практичні. Ми приземлені й матеріалістичні — а чи знаєш ти іншу націю, яка так бореться за ідеали? Ми забагато їмо. Ми не маємо ані смаку, ані почуття міри. Ми розтринькуємо нашу енергію. У старому світі про нас говорять, що ми рухаємося від варварства до декадансу без проміжної культури. Чи не може бути так, що наші критики не мають ключа до нашої культури і не володіють її мовою? Ось такі ми є, Келе,— ми всі. Ти не дуже відрізняєшся від усіх.

— Говори, говори,— Кел усміхнувся.— Говори далі.

— Вже немає потреби,— відповів Лі.— Я все сказав. Хочу, щоб твій батько повернувся. Він мене непокоїть.

І Лі стривожено вийшов.

У вестибюлі, біля вхідних дверей, він побачив Адама, який притулився до стіни; капелюх його зсунувся на очі, плечі зігнулися.

— Адаме, що з тобою?

— Не знаю. Схоже, втомився. Схоже, втомився.

Лі взяв його за руку: схоже, Адама доведеться вести до вітальні. Там Адам важко впав у своє крісло, а Лі зняв з нього капелюх. Адам розтирав свою ліву руку правою. Очі в нього були дивні, дуже ясні, але нерухомі. Губи запеклися і розпухли, голос звучав, як у людини, що говорить уві сні,— повільно і здалеку. Він жорстко розтирав собі руку.

— Дивно,— сказав він.— Мабуть, я знепритомнів — на пошті. Я ніколи не непритомнію. Містер Пйода допоміг мені підвестися. Це тривало якусь секунду. Я ніколи не непритомнію.