— Замовкніть! — звелів Лі.

— Я не дозволю втомлювати мого пацієнта.

— Вийдіть з кімнати,— сказав їй Лі.

— Я буду змушена поскаржитися лікарю.

Лі різко обернувся до неї.

— Вийдіть і зачиніть по собі двері. Ідіть пишіть свою доповідну.

— Я не звикла виконувати накази якогось китайози.

— Негайно забирайтеся і зачиніть двері,— наказав Кел.

Вона хряснула дверима, не надто сильно, а просто щоб продемонструвати свій гнів. Адам моргнув від цього звуку.

— Адаме,— покликав Лі.

Широко розплющені блакитні очі пошукали, звідки йде голос, і нарешті зустрілися з чорними блискучими очима Лі.

— Адаме,— сказав Лі.— Не знаю, що ти чуєш і що розумієш. Коли в тебе заніміла рука й очі твої відмовилися читати, я вивчив про цю хворобу все, що тільки можливо. Але дечого не знає ніхто, крім тебе. Можливо, десь отам, за очима, ти кмітливий і меткий. Можливо, ти перебуваєш у сірій сонній плутанині. Можливо, ти, як новонароджена дитина, сприймаєш тільки світло й рухи. У тебе ушкоджено мозок, і, можливо, ти став зовсім іншим. Твоя доброта могла перетворитися на злобність, твоя відверта чесність могла стати дратівливою й аморальною. Ніхто цього не знає, крім тебе. Адаме! Ти мене чуєш?

Блакитні очі моргнули, заплющилися, потім розплющилися.

— Дякую, Адаме,— сказав Лі.— Я знаю, як тобі важко. Але я хочу попросити тебе зробити дещо значно важливіше. Ось твій син Калеб — твій єдиний син. Подивися на нього, Адаме!

Бліді очі дивилися, поки не знайшли Кела. Пересохлі губи Кела ворушилися, але він не міг промовити й звука.

Знову заговорив Лі.

— Не знаю, скільки ти проживеш, Адаме. Можливо, довго. Можливо, лише годину. Але син твій житиме. Він одружиться, і його діти залишаться єдиним слідом по тобі,— Лі витер пальцями сльози.— Твій син зробив у гніві одну річ, Адаме, тому що вважав, що ти його зрікся. Внаслідок його гніву його брат і твій син загинув.

— Лі... як ти можеш! — прошепотів Кел.

— Це необхідно,— відповів Лі.— Необхідно, навіть якщо воно його вб’є. Я маю вибір,— він сумно всміхнувся і процитував: «Якщо це провина, це моя провина».

Плечі Лі розправилися. Він промовив твердо: