— Назад? Куди?

— В дім твого батька,— відповіла Абра.

3

Їх залило світло з кухні. Лі запалив духовку, щоб прогріти прохолодне повітря.

— Вона змусила мене прийти,— сказав Кел.

— Ясна річ, змусила. Я так і знав.

— Він і сам би прийшов,— зауважила Абра.

— Не відомо,— відповів Лі.

Він вийшов з кухні й за мить повернувся.

— Ще спить,— сповістив він. А тоді поставив на стіл керамічну пляшечку і три прозорі порцелянові чашечки.

— Я їх пам’ятаю,— сказав Кел.

— Саме собою,— Лі розлив темну рідину.— Трошки відсьорбніть і затримайте на язику.

Абра обіперлася ліктями об стіл.

— Допоможіть йому,— попросила вона.— Ви вмієте приймати життя, Лі. Допоможіть йому.

— Не знаю, вмію я приймати життя чи ні,— відповів Лі,— у мене ніколи не було можливості спробувати. Я завжди виявлявся... не менш непевним, але менш здатним упоратися з непевністю. Мені доводилося лити сльози — на самоті.

— Лити сльози? Ви лили сльози?

— Коли помер Сем Гамільтон,— почав Лі,— всесвіт згас, як свічка. Я знову запалив цю свічку, щоб бачити його прекрасні творіння, і я бачив, як його дітей шпурляє, і рве, і руйнує якась мстива сила. Відчуйте нг-ка-пі у себе на язику.

За мить він провадив:

— Мені довелося самому розбиратися у своїх дурощах. Ось мої дурощі: я вважав, що добрі люди гинуть, а злі виживають і процвітають. Колись я думав, що сердитий і роздратований Бог вилив розплавлений вогонь зі свого тигля, щоб знищити або очистити своє невеличке глиняне створіння. Я думав, що успадкував як шрами від того вогню, так і гріховність, яка той вогонь викликала,— все успадковується, думав я. Все успадковується. Ти відчуваєш те саме?