— Мабуть, так,— відповів Кел.
— Не знаю,— відповіла Абра.
Лі похитав головою.
— Це не дуже добре. Це не дуже добрі думки. Можливо...— і він замовк.
Кел відчув тепло напою у себе в грудях.
— Можливо що, Лі?
— Можливо, ти дізнаєшся, що кожна людина у кожному поколінні запалюється власним вогнем. Хіба майстер, навіть у похилому віці, втрачає бажання виготовити ідеальну чашку — тонку, міцну, прозору? — він подивився на світло крізь свою чашечку.— Всі недосконалості та гріхи згоряють, вони готові перетворитися на щось прекрасне, а за цим прийде новий вогонь. А тоді або накопичиться шлак, або те, чого безнастанно прагне людство,— досконалість.
Він осушив свою чашку і голосно промовив:
— Слухай мене уважно, Келе. Можеш ти уявити, що той, хто нас створив, припинить робити спроби?
— Я не можу цього збагнути,— сказав Кел.— Поки що не можу збагнути.
З вітальні почулися важкі кроки медсестри. Вона виросла в дверях і подивилася на Абру, яка сиділа за столом, підперши долонями щоки.
— У вас є графин? — спитала медсестра.— Таких хворих мучить спрага. Мушу мати під рукою воду. Розумієте, вони дихають ротом.
— Він прокинувся? — Лі подав їй графин.
— Так, прокинувся і, схоже, відпочив. Я йому вимила обличчя, зачесала волосся. Він — приємний пацієнт. Намагався мені всміхнутися.
Лі підвівся.
— Ходімо, Келе. І я хочу, Абро, щоб ти також пішла з нами. Ти мусиш піти.
Медсестра наповнила графин під краном і підтюпцем побігла попереду них.
Коли вони всім натовпом увійшли до спальні, Адам високо лежав на подушках. Його білі руки були витягнуті вздовж тіла долонями вниз, і жили від кісточок до зап’ястків сильно напружилися. Лице він мав воскове, гострі риси загострилися ще більше. Він повільно дихав крізь напіврозтулені бліді губи. У блакитних очах відбивалося світло нічника, що горів у нього над головою.
Лі, Кел і Абра стали біля узніжжя ліжка, й очі Адама переходили з обличчя на обличчя, і губи ворухнулися, немов у привітанні.
— От молодець,— сказала медсестра.— Гляньте, який він гарненький. Він моє золотко. Він моє сонечко.