— Куди ми йдемо? — спитала Абра.

— Я хотів утекти від батькових очей. Вони так і стоять переді мною. Заплющу очі — а бачу їх. І завжди бачитиму. Мій батько помре, але його очі так і дивитимуться на мене, нагадуватимуть, що я убив свого брата.

— Ти його не убивав.

— Убив. І його очі мені сказали — ти убив.

— Не говори так. Куди ми йдемо?

— Трохи вперед. Там канава і насосна станція — і верба. Пам’ятаєш ту вербу?

— Пам’ятаю.

— Гілки нахиляються, як шатро, і їхні кінчики торкаються землі,— сказав він.

— Знаю.

— Після уроків — у сонячні дні — ви з Ароном розсували гілки і заходили всередину, і ніхто не міг вас бачити.

— Ти за нами стежив?

— Звісно, стежив.— І Кел додав: — Я хочу, щоб ти увійшла у те вербне шатро зі мною. Ось чого я хочу.

Абра зупинилася і зупинила його.

— Ні,— сказала вона.— Це неправильно.

— Ти не хочеш увійти туди разом зі мною?

— Ні, не хочу — якщо ти втікаєш. Так я не хочу.

— Тоді я не знаю, як бути. Що мені робити? Скажи, що мені робити?

— А ти послухаєшся?

— Не знаю.

— Ми повертаємося назад,— сказала вона.