Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.

Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»

Місіс Бейкон закричала зсередини:

— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!

Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.

— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.

— Вони побачать, що тебе немає.

— Мені байдуже.

— Справді?

— Так.

— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.

Вона узяла його руку і міцно стиснула.

— Ти що, не почула мене?

— Почула.

— Абро, моя мати була повія.

— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.

— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?

— А у мені — його кров,— відповіла Абра.

Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.

Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.