— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.

— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали,— зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов.— Адже у вас є ліки, якщо ви їх розсилаєте.

Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:

— Він залишає ліки там, де їх не потребують.

Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.

— Не втямите? — сказав Боб.— А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: «Мікстуру вживати перед сном... пілюлі як і раніше... полоскання — як завжди... порошки... Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно...» і таке інше. Потім він показує це дружині... Та й собі читає... Далі пакунок переходить до слуг... і ті читають... принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. «Вибачте — непорозуміння... стільки роботи... розносиш силу пакунків... містер Сойєр перепрошує». Тепер вони знають уже моє ім’я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.

— Тепер я розумію,— сказав містер Вінкл.— Яка гарна ідея!

— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей,— вихвалявся Боб.— Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. «О, хтось захворів», думає кожен, «викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця».

Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен відкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялись. Коли цей сміх дав невелике полегшення їхнім серцям, ущерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми, безпосередньо зацікавивши й містера Вінкла.

— Любий мій друже,— сказав Бен, скориставшись з відсутності Боба, що пішов продати кілька згаданих уже використаних п’явок.— Любий мій друже, я — нещасна, дуже нещасна людина.

Містер Вінкл висловив щире співчуття й спитав, чи не міг би він полегшити чимнебудь страждання бідного медика.

— Нічим, друже мій, нічим,— сказав Бен.— Ви пригадуєте Арабеллу, Вінкл? Мою сестру Арабеллу... маленьке дівчатко, Вінкл, з карими очима... Ви бачили її тоді, на різдво, у Вордла. Не знаю, чи помітили ви її, таку чорненьку дівчинку, Вінкл? Мабуть, моє обличчя нагадає вам її; подивіться пильніше.