— Та не від кого ж, як від моїх дівчат, звичайно,— відповів Вордл. — Арабелла позавчора написала, що одружилась без згоди батька її чоловіка, і що ви поїхали здобувати ту згоду, хоч тепер уже й пізно. Я вирішив, що це саме час серйозно поговорити з моїми дівчатами, понаказував, яка то жахлива річ, коли діти дружаться без згоди батьків і таке інше, але, чорт побери, не справив на них ні найменшого враження. На їхню думку виходить, що куди жахливіше вінчатися без дружок. Зрештою, з таким же успіхом я міг би проповідувати й перед самим Джо.

Тут старий джентльмен зупинився, щоб посміятися, і, давши цим полегшення своєму серцю, закінчив:

— Та це ще, здається, не все. Це лише половина отих потайних кохань. Протягом останніх шести місяців ми ходили по мінованому полю і, нарешті, міни вибухнули.

— Що ви кажете? — скрикнув містер Піквік, збліднувши,— Невже друге секретне одруження?

— Ні, ні, — заспокоїв його старий Вордл. — Справа не стоїть ще так погано.

— То що ж тоді? — спитав містер Піквік. — Це стосується й до мене?

— Чи відповідати мені на його запитання, Перкер? — сказав Вордл.

— Коли воно не пошкодить вам, дорогий мій сер.

— Гаразд; тоді — стосується.

— Але як? — захвилювався містер Піквік.— Яким способом?

— Та ви, знаєте, такий запальний, що я майже боюся говорити вам. От хіба що Перкер сяде між нами, щоб запобігти лихові.

Зачинивши двері й удавшись ще раз до Перкерової табакерки, старий джентльмен розпочав оповідати про своє велике відкриття так:

— Річ у тім, що донька моя Белла... Белла, що, знаєте, одружилася з молодим Трандлем.

— Так, так; знаємо,— нетерпеливився містер Піквік.

— Тільки не лякайте мене, та ще й з самого початку... Друга донька моя Емілія, прочитавши Арабеллиного листа до мене, пішла спати, бо в неї заболіла голова... отже, Белла підсіла того вечора до мене й завела розмову про шлюбні справи. «Ну, що ви думаєте про це, тату?» — питається. «Що думаю, голубонько?»,— кажу.— «Думаю, воно влаштується. Сподіваюсь, усе вийде на краще». А відповідав я так тому, що сидів на той час коло каміна, пив свій грог, думав про себе і, вкидаючи коли-не-коли слово, хотів спонукнути її до дальшої розмови. Обидві мої дівчинки — точнісінько їхня мила мама і, старіючи, я люблю сидіти коло них, бо їхні голоси та погляди переносять мене до найщасливішої в моєму житті пори і роблять мене на мить таким молодим, як я був тоді, тільки не таким легковажним. «Це справжнє одруження з любові, тату», каже Белла, помовчавши трохи. «Воно правда твоя, серденько», одказую, «та не завжди такі шлюби дають найкращі наслідки».