— Я не згоджуюся з цим, затямте, — палко перебив його містер Піквік.

— Чудово,— відповів Вордл,— не згоджуйтесь з чим хочете, коли дійде ваша черга говорити, а тепер не перепиняйте мене.

— Вибачте,— перепросив містер Піквік.

— Вибачаю,— відповів Вордл. «Шкода мені, що ви проти шлюбу з любові, тату», сказала Белла, трохи почервонівши. «Я помилився; і не повинен був казати так, моя люба», відповів я, гладячи її щічку з ніжністю, на яку здатна моя груба лапа, «бо один такий приклад — твоя мама, а другий — ти сама». «Та я не про те кажу», співає вона своєї, «мені, власне, треба поговорити з тобою, тату, про Емілію».

Містер Піквік здригнувся.

— Що там таке? — аж зупинився Вордл.

— Та нічого,— відповів містер Піквік,— прошу далі.

— Не вмію я розповідати, — несподівано сказав Вордл.— Та рано чи пізно мушу викласти все, і щоб не брати у вас зайвого часу, скажу вже прямо. Повагавшись, Белла наважилась таки сказати мені, що Емілія дуже нещаслива; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом; що, як годиться, вона збиралась тікати з ним, наслідуючи похвальний приклад своє! шкільної подруги та приятельки; але, поміркувавши трохи і згадавши, що я досить прихильний до них обох, вони вирішили зробити мені честь і спитати, чи не заперечуватиму я проти їхнього одруження звичайним способом. А тепер, містер Піквік, якщо вважаєте це за пристойне, зменшіть ваші очі до їхнього постійного розміру і скажіть мені, що маємо ми робити, і я буду дуже вам вдячний за це.

Ущипливий тон, яким простосердий старий джентльмен промовив останню фразу, був не безпідставний, бо обличчя містера Піквіка застигло у виразі крайнього здивування й замішання, цікавому для спостерігача.

— Снодграс!.. Від самого різдва! — були перші безладні слова, що вихопилися з уст збентеженого джентльмена.

— Авжеж, від самого різдва,— ствердив Вордл.— Ясно сказано, і, певно, у нас з вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.

— Не розумію,— замислено промовив містер Піквік.— Справді, не можу збагнути.

— А зрозуміти легко,— відповів дражливий старий джентльмен.— Були б ви молодший, ви давно здогадалися б про цей секрет. А тут ще,— додав, повагавшись трохи, Вордл,— треба вам сказати, що нічого не знавши, я останні чотири чи п’ять місяців майже примушував Емілію ласкавіше ставитись (коли вона може, бо я ніколи не став би силувати почуття дівчини) до одного нашого молодого сусіди. Я певен, вона, щоб надати собі більшої ціни й ще більше розпалити серце містера Снодграса, по-дівоцькому забарвила всю справу темними фарбами, і тепер обоє вони мають себе за двійко переслідуваних нещасливців, і вихід з становища вбачають або в таємному шлюбі, або в смерті від чаду. Отже, постає питання, що його робити?